Джон Гендс - Темрява на світанку

– Я мешкаю в готелі «Либідь», поки не знайду собі житла, і вже пробував їхню, так звану їжу. Хочу, щоб сьогодні було свято, а не спокута. Я чув, існують кооперативні ресторани. Може, підемо до якогось із них?

– Мені говорили, що такий ресторан є поруч із Спілкою архітекторів на вулиці Грінченка, – сказала Марія. – Але там дуже дорого.

– Але ж сьогодні свято. Їдьмо.

Вони підійшли до тротуару. Перша ж машина зупинилася на помах руки Марії.

* * *

– Ти певна, що тут є ресторан? – запитав Степаняк, коли вони зупинилися перед білим неокласичним фасадом.

– Є лише один спосіб дізнатися, – сказала у відповідь Марія і відчинила двері зліва від головного входу Спілки архітекторів, хоча там не було жодної вивіски. Біля столу на площадці перед десятком мармурових східців стояв чоловік у светрі й штанях з рубчастого плису. Марія пройшла вперед.

– Столик на двох, – сказав Степаняк.

– Місць немає, – сказав чоловік.

– У чому проблема? – запитав Степаняк. – Тисяча купонів її вирішить?

– Проблеми немає: всі столики зайняті.

– Тоді, може, п’ять доларів?

– Я вам сказав: вільних місць немає.

На майданчику з’явилося троє дужих молодиків, двоє з них мали на обличчях свіжі рубці й синці. Господар кивнув їм, і вони пішли вниз.

– Тепер я розумію, – усміхнулася Марія: – Це ваші привілейовані клієнти?

– Звичайно, ні, – почав був чоловік і побачив, що Марія, іронічно усміхаючись, дивиться на трьох молодиків, які зайняли свої місця перед дверима внизу східців.

– У нас усе зайнято, – усміхнувшись і собі, сказав чоловік, – але для такої чарівної жінки, як ви, я зроблю виняток.

Обличчя Марії просяяло.

– Дякую.

Залишивши верхній одяг у роздягальні, вони пішли за господарем. Він провів їх повз трьох молодиків до маленької кімнати підвалу, де стояло три довгі й три маленькі столи, за якими могли вмоститися добрих чотири десятки відвідувачів. Кімната нагадувала Степаняку церковний підвал, пристосований, щоб подавати чай та печиво парафіянам після недільної відправи, відрізняючись лише тим, що з касетного програвача на полиці м’яко лилася поп-пісня в європейському стилі. Якщо це верх київської витончености, подумав Степаняк, то чим швидше він закінчить свою місію, тим краще. Зайнятим був лише один столик.

– Накрийте отой столик на двох, – сказав господар офіціантці й повів Марію та Степаняка в куток.

Марія, широко розкривши очі, дивилася на тарілки з фаршированою рибою, копченою сьомгою, копченою осетриною, червоною ікрою, маринованими оселедцями, кусочками холодної курятини та рибної пасти-соусу, що оточували тарілку з білим та сірим хлібом і тарілку з маслом.

– А я гадав, у країні продовольча криза, – сказав Степаняк.

– Я ніколи не бачила нічого подібного, – понизивши голос, сказала Марія.

– По-моєму, це фарширована щука. Останній раз я їла фаршировану щуку на весіллі двоюрідної сестри десять років тому.

– Я замовлю вина, – сказав Степаняк.

– Тут є напій, – сказала Марія, наливаючи йому в склянку світло-червоної рідини з карафки. – Морс. Багато вітамінів, тобі дуже корисно, Тарасе.

– Але, заради свята, ми вип’ємо чогось іншого, що також дуже корисне для тебе. – Степаняк кивнув до офіціантки. – Карту вин, будь ласка.

Замість карти, офіціантка принесла пляшку охолодженого білого вина.

– «Ркацителі», – сказала Марія, вивчаючи етикетку. – Грузинське. Дуже добре вино.

– Замовимо головну страву зараз?

– Боже милий! Я не думаю, що з усім цим упораюся, – відповіла вона, захоплено роззираючись.

Він усміхнувся і, наповнивши склянки вином, простежив за її поглядом. До сусіднього столу підійшла група. Чоловіки були в дорогих шкіряних куртках та елегантних костюмах західного покрою; жінки демонстрували глибокі викоти й довгі ноги. Марія, нахилившись через стіл, прошепотіла:

– Ніколи досі не бачила босів мафії.

Магнітофонну музику замінив скрипаль. Він виконував різноманітні твори, від сентиментальних угорських рапсодій до мелодій у циганському стилі.

Підливши вина в склянку Марії, Степаняк удався до прийому, що рідко його підводив: попросив розповісти про себе, а сам, майже нічого не говорячи, дивився їй просто в очі. Слухаючи Маріїн голос, він уявляв, що розв’язує стрічку-тасьму й розпускає волосся, розстібає блузку і його руки пестять її податливе тіло. Його очі привітно всміхалися, коли вона шукала слова, щоб заповнити його мовчанку, коли рум’янцем палали щоки, коли вона часто пригладжувала назад волосся, що вилізало з «кінського хвоста», коли її пальці нервово розстібали й застібали третій зверху ґудзик блузки. Вона мала бути легкою.

– Скажи мені, в що ти віриш, Тарасе? – почув він її запитання.

– Я вірю в силу позитивного мислення.

– Добре! Половина членів Руху не до кінця вірять, що ми можемо побудувати незалежну Україну без досвіду колишніх апаратників. Але, якщо вірити в щось досить сильно, обов’язково його досягнеш.

Дивлячись їй в очі, Степаняк усміхався й уявляв, як він... повільно оволодіває нею.

– Не сумнівайся в цьому.

– Ти... ти наді мною смієшся?

– Ні, – Степаняк заспокійливо поклав свою велику руку на її пальці. – Я милуюся тобою.

– Гадаю, нам краще вже йти, – ще дужче почервонівши, сказала вона.

– Я теж так гадаю, – сказав він м’яко.

Марія взяла дві скибки чорного хліба й тарілку рибного паштету, зробила великий бутерброд і загорнула його в паперову салфетку.

– Це тобі на завтра на сніданок. Мені прикро, що ти в готелі не їси як слід.

– Дякую за турботу про мене, – сказав він, дивлячись їй у вічі. – Ти зайдеш до готелю випити чогось на ніч?

– Боже милий, ні! – відказала вона, подаючи йому бутерброд. – Батько турбуватиметься. Він чекав мене до десятої. А зараз уже пів на одинадцяту.