Наталія Шевченко - Подвійні міражі

більше надавалося до зими. Калабані на центральній площі нагадували крихітні озера, рештки асфальту щезли під товщею каламутної води, зникли також кури з-під сільмагу, листя з абрикоси і надія вибратися звідси якнайшвидше.

А дещо так і не з’явилося. І дехто. Наприклад, селяни.

Це було дивно й підозріло. Це смерділо неприємностями. Білий день, субота, а біля крамниці — нікого. Жодної людини. Хоч би якийсь тобі завалящий ярижник або зграйка дітлахів, що прибігли за карамельками та жувальною гумкою. Чи бодай якась спрацьована жіночка з темно-сірою паляницею під пахвою та пляшкою горілки, купленою для свого «годувальника», у лискучій від бруду полотняній торбі.

Нікого. Узагалі. Зовсім.

Ну, гаразд, крамниця — то ще півлиха. Уявімо, що сільмаг закритий. Або що всі сидять удома, бо тримають шабат. Або що тутешній нарід викрали прибульці. А де тоді худоба? Так, корови не пасуться на асфальті, і навряд чи під сільрадою побачиш свиней, хоча, судячи з чисельних баюр, там був би їм просто курорт, справжня грязелікарня, але… тиша. Ось що бентежить. Тихо так, що стає лячно. Не ревуть корови, не чути свиней, навіть півні не співають і собаки не брешуть. Не гасають, як ошпарені, на деренчливих мопедах та мотоциклах перші хлопці на селі, і дівчата не йдуть до клубу, аби чекати на вечірні танці, як це водиться, від самого полудня. Не видно бабусь в ошатних квітчастих хустках «до неділі», і малечі. Це вже не просто тиша, зрозумів Бобир, тупо дивлячись під капот мікроавтобуса.

Це порожнеча. Безгучне відлуння майбутньої біди.

Геник упіймав погляд Бобиря і спохмурнів. Він був досить успішним бізнесменом для того, аби належним чином цінувати інтуїцію, а зараз і його передчуття, і передчуття цього юнака, та навіть тваринні інстинкти того, прости Господи, Штоса, волали хором та не своїм голосом: «Забирайтеся звідси!»

Геннадій озирнувся. Ще раз, ще… оцінити становище, у якому перебуваєш, до початку будь-яких дій, гори вчать вельми добре. Його навчили афганські гори… Отже, по-перше, видимих доріг тут немає. Тобто є якісь підозрілі стежки, такі тонкі, ледь помітні, наче п’яними ельфами витоптані, а шляхів катма. Як, хотілося б знати, вони сюди взагалі заїхали? Долетіли на крилах кохання? По-друге, це село, чи що воно в біса таке, оточене лісом, стрімчаками і бескидами, як красуня залицяльниками, а рушати в гори зараз, коли надвечір’я ось-ось зашурхотить своїми чорними атласними крилами, цілковите безглуздя. Невиправданий ризик. Хоча… був би він тут сам, без Юлі, може, й ризикнув би, хтозна. Прихопив би із собою Юрка, і пішли б на розвідку. А так… чотири жінки, одна з яких хвора, а друга вагітна, а якщо Павла рахувати, то виходить чотири жінки та плюс баба… ні. Та й що за розвідка поночі? Варто переждати.

У своєму дорогому кашеміровому пальті біля наскрізь проржавілої, розтрощеної маршрутки Геник виглядав недоречно, як швейцар гонорового ресторану з галунами на парадному мундирі у дверях заводської їдальні, однак мозок його працював, мов дзиґар. Насамперед слід подумати про нічліг. У цій консервній бляшанці на колесах околієш від холоду, ще й світанок не настане. А тут, хай там як, є хати. Дивно, чомусь мазанки біліють здалеку, для цього регіону геть нехарактерні. Далі, вранці треба знайти водія. З-під землі вирити, якщо доведеться. Він, як не крути, ключ до всього, що тут коїться. А якщо не вдасться — чи якщо й удасться, то теж — треба повертатися у світ. До свого життя. Геннадій скоса поглянув на Юлю, і зрадницька думка змією прослизнула в голову — а може, нехай?.. Хай робить, що хоче, чому він, справді мусить її силувати? І чи має на це право? Жити з нею він уже не зможе, що так, що інак, то чому б не дати їй волю? Адже саме цього Юля прагне, чи не так?

Геник вилаявся крізь зуби. Байдуже, чого прагне Юля, зараз він захищає не її. Думав, що її, і що завжди, аж до скону, захищатиме тільки її, але — ні. Нині в нього інший підзахисний. Крихітний такий, сантиметр зросту. І він потребує когось, аби жити, якщо вже мати відмовляє в цьому праві. Він потребує тата, бо не годен захистити себе сам. Що ж… нехай інші називають його зародком, ембріоном, як завгодно, а для нього там, іще невидимий і нечутний, але вже — малюк. Нехай інші роблять все, що хочуть — за всіма не догледиш. А він робитиме те, що Бог велить.

Бо хто, як не муж, за фамілію відповідає?

* * *

Щойно Геник коротко і популярно виклав усім свої міркування, зчинилася жвава дискусія. На порядку денному стояло одне питання: чи триматися їм укупі, а чи шукати ночівлі парами? За купу стояли Геннадій, Юрко і Влада. Штос та Юля були проти. Ксеня вагалася, дізнатися думку Ліди було неможливо — її нерозбірливе бурмотіння раз у раз переходило у схлипування. Ситуація ускладнювалася тим, що сім, якщо поділити на два, давало три з половиною. Простіше кажучи, Ліда була зайвою.

Саме на це й тиснув Геник.

— Невідомо, де ми і з якою метою тут опинилися. Серед нас неадекватна жінка. Розділятися за таких умов небезпечно.

— Так, звісно, давайте ходити скрізь гуртом, як стадо баранів, — сказав, наче виплюнув Штос. — Це нам зарадить, коли прийдуть кримінальники на чолі з шофером і перечавлять нас усіх!

— Якщо вони прийдуть, хай нас буде більше, — зауважила Влада. — А поки що… хто нам боронить попитати притулку в хатах по сусідству? І гуртом, і вроздріб. Це усім підходить?

— Я не хочу в хаті, — зверхньо сказала самиця Кощія Безсмертного (так Бобир охрестив подумки худорляву Юлю). — Сподіваюся, тут є готель?

І спроквола додала:

— Пристойний готель.

Геник тихо щось промовив — це почула лишень Юля і спалахнула, а Юрко коротко гигикнув.

— Авжеж, авжеж. «Рітц» і «Хілтон», мем, прямо за сільрадою. Люди, висуваємося, бо ніч тут упаде, як той сніг на голову, а Геннадій має рацію. У незнайомих місцях бажано пересуватися засвітла. І так, як кохаються їжачки — тобто дуже, дуже обережно. Ксеню, та