Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

ніколи не варили. Перші почесні відвідувачі весело похмелялися після вчорашнього міцними напоями під шоколадні цукерки «Майська ніч».

Від автора: на жаль, знову доводиться констатувати: зникають не лише пам’ятки історії Києва, а й сама пам’ять про них. «Золотий півник» був не якоюсь там «точкою», де нашвидкуруч випивали чарку-другу, занюхували рукавом і розбігалися будувати розвинений соціалізм. Аж ніяк! Від самого початку ця кав’яренька була клубом справжніх фанатів київського «Динамо». Тих, котрі ходили не лише на матчі основного складу на Центральний стадіон, а й відсиджували всі без винятку баталії дубля, що проходили якраз на «Динамо». А потім ішли гуртом до «Півника» і говорили, сперечалися, згадували, випивали… аж до глупої ночі, поки за двері не попросять. Втім, і під дверима зачиненої кав’ярні дискусії тяглися мало не до ранку. Особливо в теплу пору року.

Одного трагічного дня десь наприкінці шістдесятих «Півник» раптом згорів - миттю і вщент. Бо був дерев’яний. Вціліли тільки бляха від шинквасу та обручі від маленьких бочечок, що правили за стільці, і великих, що слугували столиками. Згорьовані болільники мужньо витримали удар долі і традиції не зрадили. Після кожного матчу приходили на згарище, пили з горла і продовжували сперечатися, згадувати і сумувати за тими прекрасними часами, коли навіть московський «Спартак» ловив дрижаки, їдучи до Києва на гру з нашими хлопцями.

І сталося диво! Попри наполегливу і безжалісну боротьбу з побутовим пияцтвом, київське начальство махнуло рукою і наказало побудувати нового «Півника» на тому ж місці. Аби ці малахольні не махали порожніми пляшками за два кроки від урядової траси. Це, здається, був єдиний до 1980-го року випадок, коли аналогічний заклад у Києві не ліквідували, а відновили. «Півник» воскрес, як той фенікс із власного попелу, щоправда, не дерев’яний, а вже з металу зі склом, проте з бляшаною птичкою на даху.

На жаль, горбачовської боротьби з алкоголізмом кав’ярня не пережила. Світла їй пам’ять. А з нею загинули ще дві київські точки інтелектуального дозвілля: розпивочна навпроти Консерваторії і винний магазинчик на Свердлова (нині знову Прорізна). Може, колись «Півник» знову відродиться? Навряд. Не той тепер футбол… і начальники в Києві не ті. Швидше втелющать на його місці якусь офісно-розважальну висотку з підземним гаражем. А сучасні режисери знову кусатимуть лікті, що фільми з історії Києва доводиться знімати аж у Виборгу.

7.

Олекса Сирота:

На Андріївський узвіз я спочатку намірявся йти навпрошки - через площу вгору по Героїв Революції, а потім по Десятинній. Та вже на ходу вирішив, що варто все ж таки зазирнути в Управу: раптом за час, що минув, якась новина та прибилася до нашого сищицького берега. А от чому мої ноги самі повернули ліворуч, хоча ближче було би все ж через ту ж Героїв Революції - якби мене спитав хтось із начальства, у мене була би готова відповідь: показати продавщицям і постійним кавопивцям у «трубі» фотографію зарізаного Дембеля на предмет можливого опізнання. Насправді ж просто засвербіло випити кави, як не в підземному переході, то у «цариці Тамари».

У «трубі» замість кави я впіймав облизня - перекрили воду. Обидві баришні зі зміни, і та, що варила, і та, що мила посуд, виявилися з новеньких, відтак і ймовірне опізнання теж спалилося на пні. Клянучи дурну долю простого міліцейського інспектора карного розшуку, я видряпався з-під землі на майдан і одразу втрапив у чергове неподобство. Якісь лисі дядьки і гладкі баби стояли по обидва боки від зупинки таксі, розмахуючи руками і щось доводячи двом сержантам з ДАІ. В руках вони тримали смугасті дальномірні рейки, а ті, що стояли ближче до мене, згуртувалися навколо теодоліту. Найголосніше за всіх репетувало якесь цабе, так, що чути було либонь на Печерську. З першого погляду видно було начальничка найнижчої ланки. Він махав руками, наступаючи на відверто переляканих даішників.

- Ви нарешті приберете оце неподобство?! Нам треба працювати!

- Так ми тут теж начебто при виконанні, - пасивно виправдовувався старший з сержантів.

- Чхати я хотів на ваше «виконання»! У нас урядове завдання! Приберіть ОЦЕ і забезпечте НАМ умови для роботи, інакше ви у мене зараз наплачетеся!

Я підійшов до бровки - і сміятися мені розхотілося. Бо «неподобством» і «оцим» виявився труп літньої жінки, що лежав упоперек проїжджої частини в калюжі крові. Трохи далі, знову ж таки навскоси руху, стояла «Волга»-таксі з відчиненими передніми дверцятами. Обличчя жінки хтось прикрив шматком пакувального паперу. Але найбільше мене вразила не кров, а поношена жіноча туфля, що злетіла від удару і лежала за кілька метрів на осьовій.

Я одразу зрозумів, про яке завдання йшлося отому навіженому начальничку. Хтось із наших казав, що до чергового ювілею площу збираються ґрунтовно переробити. Конкретно - вирубати ік бісовій матері скверик навколо фонтану-термену, перенести на Богдана кінцеві зупинки шістнадцятого і вісімнадцятого тролейбуса, знести фонтан і втелющити на його місце якусь нетлінну горгопину. Напевне оця галаслива бригада робила тут попередню розмітку.

Начальничок не вгавав, продовжував волати і погрожувати, аж доки хтось зі свідків на