В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Скориставшись головредовою картою, Лисиця, хоч і спітнів, усе-таки докумекав, де розташовувалося потрібне місце. Залишивши позаду Гореничі, проїхав кілька кілометрів асфальтом і звернув до лісу. Проскакав ще кілометрів зо три — і дорога вивела до великої галявини. Діаметр цього вільного простору (його можна сприймати, як коло, неідеальне, звісно) дорівнював приблизно метрам двадцяти п'яти. Мовчазними прикордонниками його оточували сосни, байдуже дивлячись на все, що відбувається «під ногами».

Поставив машину якомога правіше. Вийшов. Пробігся очима краєвидом, що відкрився у всій непідробній красі. На цьому місці ВСЕ й відбулося. Жахливо!.. Тут так легко дихається. Здається, начебто твого гамірливого міського життя немає зовсім. Сила природної краси зупиняє. Відвертає увагу. Змушує забути про будь-який інший світ. Навіть найцивілізованіший. Найрозвиненіший. Найтехнологічніший. Тут немає фальшивих пристрастей і облудних фраз; тупих начальників і зігнутих до землі шісток; торговців честю, любов'ю й людяністю і тих, хто купує все це оптом за юшку з сочевиці. Тут усе по-іншому. По-справжньому.

Здавалося жахливим, що саме тут, посеред цієї краси, сталося вбивство. Річ, мало того що протизаконна, та ще й абсолютно протипоказана людині. І — Богопротивна. Зараз, коли милуєшся незліченними Господніми витворами, не вистачає сили повірити, що таке можливе. Однак…

Дістав фотографії. Знову став розглядати. Співвідносив зображене з реальним місцем.

«Так, машина Ольги Довгань стояла трохи далі моєї, — почав міркувати. — Виходить, вона заїхала так само, як і я — з боку траси. Заглушила двигун. Вийшла. Найімовірніше, вбивця прибув першим. По телефону пояснив, куди приїхати. І чекав. Його машина з увімкненими фарами була орієнтиром. Коли заманюєш кого-небудь до пастки, у домовленому місці потрібно з’являтися першим. Так більше шансів продумати все в реальних умовах. Прорахувати на місці. Перевірити. Підготувати. Так надійніше. Значить, з’явився раніше. Але як сюди Ольгу заманив? Що ж таке важливе могло привести її на цю галявину? Ніч. Темрява. Ліс. Найвдаліші декорації для будь-якої трагедії. Навряд чи Довгань цього не розуміла. І все-таки приїхала. Попри все. Звідки така відвага? Чим викликана? Мусить бути надто вже вагома причина. Без варіантів. Інакше тут би не з’явилася. Щось дорожче за життя, раз так серйозно ризикнула. А що для молодої жінки дорожче за життя? Якщо це нормальна людина (а Ольга, схоже, з таких), однозначно — рідні люди. Ну а якщо ненормальна — то гроші, діаманти і решта з цієї серії. Значить — все-таки рідні люди. Батьки. Діти. Може, чоловік. Або подруга… Мати живе в Калинівці. Брат на заробітках у Португалії. До речі, треба б перевірити, де вони перебували на момент убивства. Дітей не мала. Чоловік літав у відрядження до Донецька. У цього теж не завадило б перевірити алібі. Дарина? Теж є над чим працювати. Стоп. А як же щодо коханця? А ось тут у нас і з'являється пляма. Біла або чорна — хтозна. В жодному випадку про нього нічого не відомо. Як сказала Дарина, за багатьма ознаками він начебто й був, але якого кольору й розміру… Ставимо величезний знак питання. І без уваги не залишаємо. Перспективний варіант».

Пройшовся галявиною. Роззирнувся. Нічого незвичайного. Все — як і скрізь у навколишніх лісах. Природа сяк-так животіє. Постійно бореться з людством за виживання. Довкола Києва це відбувається з якоюсь особливою запеклістю. І ось це саме людство, дочекавшись вихідних, некерованою ордою налітає на вільні від таких же ордозаврів простори, окуповує й починає «культурний відпочинок», у простолюдді йменований шашликами. Жорстокі шашликові оргії. А потім — килими зі сміття й недоїдені вогнем поліна. Культурний відпочинок удався! Погуляли на славу! Але на іншу планету ж не полетіли! При такому розкладі хоч якось можна було б зрозуміти цю печерну логіку. А так… Напаскудили ж бо в себе вдома!..

Друге коло огляду — теж нічого. Роздивлявся вже бачене. І — поступово розчаровувався. Проте доречно згадав Кодаковського. Якось за чаркою, коли святкували закінчення «справи Никонова», він сказав: «Запам’ятай, Богдане, на місці злочину його „автор“ завжди залишає автограф. Треба тільки зуміти розгледіти. Так мене навчав великий київський сищик полковник Никифорчук. Дмитро Йосипович не одного у професіонали вивів. І я за своє життя сотні разів знаходив підтвердження його словам». Цей спогад повернув принишклу віру. Бо Кодаковський завжди ніс упевненість. І приємні відчуття. Навіть у спогадах. Навіть віртуальний.

«Де перебував убивця? — продовжив міркувати. — За логікою, якщо вже чекав, то Ольга мусила запаркуватися… Стоп, якщо цієї людини вона не боялася, тоді зупинилася б поруч з її машиною. У такому випадку — це знайома людина. Виникає питання: навіщо знайомому Ольги зустрічатися з нею в лісовій глушині опівночі? Невже не можна розв’язати своє ну дуже важливе питання вдень? І в більш затишному місці? Ні. Найімовірніше, приїхала на зустріч з незнайомцем. Тому машину поставила якнайдалі від нього. Виходить, авто вбивці стояло десь…»

Уявляючи за фотографією «вовчасту Тойоту», повільно «віддалився» від неї.

«Приблизно ось тут, — зупинився. — А якщо людина знайома, але жінка їй все-таки не довіряла? Тоді це „коханий чоловік“. Дарина щось там говорила про „нестримну знищувальну пристрасть“. Припускаємо, що Ольгу викликав сюди він. Але незважаючи на всю закоханість, вона поставилася з обережністю до цього опівнічного променаду. Хоча й погодилася приїхати. Якщо прийняти цей варіант (а саме він і видається найреальнішим), продовженням неодмінно мусило стати… перетворення коханця на вовкулаку. З подальшою кривавою оргією. Така-от нісенітниця. Все має саме такий вигляд. Якщо факти вирахувані правильно. Виходить, Ольга зустрілася з єдиним і неповторним, вони по-дорослому покохалися. Але потім цей „щасливець“ перекидається на звіра й чикрижить горло своєї любки… уже вовчими іклами. Ідилічна картинка… З такими висновками шкутильгай на Фрунзе 103.[5]