Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Постояв якусь мить, дивлячись на білявку. Потому ступив два кроки вправо, натиснув клямку на сінешніх дверях. Вони відчинилися. Крадькома, як злодій, переступив поріг до світлиці. Пороззирався, наче чекав, що з кутка вискочить хтось на нього. Та в хаті, окрім них двох, нікого не було. Маточка попасувала козу на городі, а кіт вартував синичок за живоплотом, котрі унадилися до насіння огірків, що просушувалися на дощечці попід солом’яною стріхою. В правому кутку, під образом-іконою Георгія-побідоносця сліпав маленький каганець. Ото маточка поставила його, аби не погасла в хижі пам’ять про чоловіка, що наклав головою десь на війні.

Став коло порога, бо не хотів ступати на простелений білий вишиваний рушник. Ой, хитрі ж оті дівки!

— Я думала, ти сміливіший! — помітивши розгубленість в Іванових очах, засміялася Терка.

— А що? — одразу перестрибнув рушник.

— Перепужений ти! Чого перескакуєш через обрус?

— Бо шкода мені твоїх ручок, — і присів на скрипучу лавицю, що простягнулася попід стіною. Торкнувся її плеча. Вона тіпнулася, мов пташка, намагаючись вирватись із сильця, та мило глянула йому в очі.

— Чудний ти якийсь, Іванку, — сказала, відкопилюючи пухкенькі пересохлі губи.

— Чому?

— Тому, що на вечірницях сидиш в Полані, а до мене прийшов збиткуватися.

— Так ото я з хлопцями туди ходив, не сам!.. Хіба я над тобою збиткуюся, чічко красна? — обняв її за плечі, легенько притис до своїх грудей.

— Егей, легіню! Держи руки при собі, — нахмурилася вона, пручаючись.

— Ластівочко моя!.. — жагучими губами шепоче Іван.

— Ти й Поланю так називаєш?

— Перший раз так тебе прозвав, — і почав її горнути до себе.

Вона хотіла погладити його кучері та замість того затулила Іванкові вічка, що палали вогниками, від яких Терці ставало тепліше на душі.

— А може, підемо в садок? — спитала і нехотя відняла руку.

— Куди ти хочеш, туди і я! — і ще міцніше горнув свою ластівку до себе, притулював велику кучеряву голову до її грудей.

— Мамка зараз надійде, — визираючи у вікно, мовила Терка, айбо не виривалася з обіймів Іванка. — Ганьба нам так сидіти…

— Ти не гніваєшся на мене? — поспитав.

— Іще як!

— За що?

— Такою холодною водою облив…

— А тепер я тебе розігрію, — він притулився щокою до розпашілого лиця і несміливо, ніби ненароком, торкнувся до нього губами. І раптом прилип, як до свіжої джерельної водиці після полуденної спеки, і пив з її личка животрепетну силу кохання. Очі її потужавіли до країв голубінню неба. І здавалося, що та висока голубизна недосягаюча, як і Терка. — Поникай на мене, ластівочко!..

Саме так хотів назвати її. Бо саме так подумав про неї, коли побачив її з подружкою на церковному цвинтарі на Великдень. Чому боявся підступитися до неї? Чому не підійшов та не поспитав: «Як ся маєш, Терко?». Гей, того би ніколи не зробив. Та й вона висміяла би його.

Дивився на неї, що аж очі виповнювалися слізьми. Силкувався, аби не кліпнути. Кажуть, що хто довше видержить не кліпаючи, той ніколи не зрадить. Ото вже знав Іван, бо не раз вечірничав з легінями.

Терка усміхнулася і лише розтулила губки, мов пелюстки червоної ружі, готові подарувати Іванкові найсолодший у світі нектар.

Так і вандрує його кохання з ним. Ні, вона не залишилася дома. Терка десь тут, поруч, у вагоні. «Не забувай про мене, Іванку!» «Не забуду!», «Не забуду!», «Не забуду!» — вистукує паротяг. А серце: «Так-так», «Так-так», «Так-так»…

Велике місто

Хоч і не спав цілу ніч, та довго не міг його приколисати вагон, що гойдався на штреках. Аж десь за північ поклав на лавицю торбину, підстелив під голову п’ястук та й пірнув у сон…

Ось він несе з няньком великий кошар намулу на червеницю. «Не тяжко, сину?» — питає нянько. «Тяжко, айбо треба нести». Потому блукав по лісу, щось глядав по гущавинах, і сам не знав що. Аж на дорозі зустрів Терку. Взялися за руки і помандрували по полонинах, по запашних луках, видряпувалися на якусь високу скелю. Держав її міцно, що аж рука заболіла. Раптом десь заіржали коні. З переляку випустив Терку…

Схопився з лавиці, широко розплющив очі, витер піт з чола, пороззирався по вагону. «Чужі люди…».

Справді іржання чулося, коли натиснули гальма на колеса вагонів. Навіть рука була затерпла, і він уві сні розціпив кулак.

Добре, що все то лише сон…

Провідник оголосив, що за десять хвилин поїзд прибуває до місця призначення — на пасажирську станцію Прага. Лише останнє слово зрозумів Іван. Йому досить було і цього. Та й пасажири вже були напоготові: валізи і портфелі, гамаки і мішки стояли на проході, а їхні власники мовчки дивилися у задимлені вагонні вікна.

Іванові нікуди було поспішати. Він теж зазирав у вікно. З обох боків стояли товарняки, і пасажирський поїзд проходив, наче крізь тунель. Міцно тиснув торбину до плеча, бо боявся, аби не загубити того листа, що написав сільський нотар до свого брата.

На критому вокзалі люди парилися, як у котлі. Іванові нічим було дихати, і він поспіхом вибрався