Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

дверима, правда, стоять на варті два жандарми. Так вони, прошу вас, полетять, як мухи, коли хлопець забагне тікати. Ліпше не ризикувати.

— Но, та пустите домів?

— Присядь, — підняв вказівний палець нотар.

— Я й постою. Одну платню маю.

— Так, кажеш, же ти коло татінка працюєш?

— Коло нянька.

— Ти пішов би на фабрику? — подивився прямо в очі Іванові, аби переконатися, як реагуватиме на таке питання.

— Чому би не пішов? Може, там хліба заробив би, бо нема що їсти дома. А далеко маєте роботу?

— У Празі! — якось святково, навіть з апломбом вимовив нотар і привстав нарешті з-за стола. — У самому серці Європи! Но, що скажеш?

— Думаю, треба з няньком поговорити.

Що для Івана та Європа! Що для нього Прага! Йому аби заробити на кусник житнянка, бо нянько вже не дає супокою. «Треба йти, — каже, — на чужину, бо інакше з голоду заморимося. Землиця скупиться. Дома зарібку нема. У хащі мало платять… А в Дебрецен нічого йти, бо й там, кажуть, не Пасха… Шкода лише нянька. Та й за горами буде тяжко. Ой, кажуть, не є краю файнішого за наш. Айбо що з тої краси, коли вона не твоя. Як і Терка…».

Терка

Ще вчора стояв над Боржавою. Задивлявся у каламутну воду, кидав до неї камінцями, як колись. Ті камінчики пострибали по габахі, попірнали на дно, залишаючи по собі невиразні і нетривкі круги. І здавалося Іванові, що топилися в річці не камінці, а його дитячі та парубоцькі літа, котрі вже більше ніколи не повернуться сюди, на берег, а залишаться привабливими і грайливими спогадами на денці серця.

Повернувся до сходу сонця. Воно карбувалося у горах, обточувалося і бризкало тонким та довгим прядивом-променями на видолинки, що мліли у сірому ранковому тумані. Гори понасуплювалися і, як діти, сиділи понад Боржавою-річкою та слухали її жалібний стогін.

О, річко, річко! Розкажи, небого, про свої жалі! Чи тобі тісно у тих берегах, що вириваєшся з них? Чи тобі не вистачає гірських поточків, котрими наповнюєшся? Чи слаба у тебе нора[48], звідки п’єш свою першу силу?

Не тікай так скоро у долину, до своєї старшенької сестриці — синьоокої Тиси. Ще встигнеш наспіватися-нагомонітися з нею. Ще будеш мати час наколисатися у хвилях Чорного моря. Не сидиться тобі дома, серед гір, що народили тебе, виплекали і благословили у велику мандрівку. Чи ти не шкодуєш за своїм отчим краєм, в котрому пригорщами черпала пахощі лісових та полонинських фіалок, смерекових та букових хащ? Чи тобі снитимуться галявини поміж зарінком, встелені покрівцем-килимом, вимережаним природою з різнобарвних косиць? Чи, мо’, тобі, річко, виїдає очі той дим гіркий, що рідко полишає курні хати? Гей, солодший він за все на світі!

Не полишай рідні гори, чуєш? Все ’дно знову прилинеш до них закоханою хмарою, притулишся до нивок і лісів рясним дощиком, а потому зберешся у своє русло і на прощання заграєш їм тучними габами…

Боржава-річка хвилюється-хлюпочеться попід верболозом, виспівує на дорогу Івану журну пісню…

Паротяг, сопучи та грюкаючи, волочить за собою задимлені-закіптявілі вагончики, що дуркають коліщатами у рейки, мов дрібними молоточками, якусь дивну мелодію. І під цю музику навіки забивають двері за літами дитинства та парубоцтва. Цураються від Івана дерева, хати, гори, ніби завинив перед ними.

У прочинені двері вагончика вривається молоде весняне повітря, перемішане з запахом диму, черешневого цвіту, перепрілої соломи та вистояної землі.

Іван взирається туди, до того будинку на штації, де ще, певно, стоять і нянько, і сусіди, і маточка з Теркою, котрі виряджали його у далеку дорогу. Та нікого вже звідси не видко, бо поїзд звернув ліворуч, на Дубрівку, та й попрямував до Іршави. Лише турня на сільській церкві витягла довгу білу шию і ніби хотіла подарувати хлопцеві на дорогу свій чорний хрест. Праворуч незворушно дрімав старий Синяк, а навкруг нього вартували менші гори, що вже припарадилися у барвінцеві шати.

А ось і крайня хижка на відшибі села. Зняв з голови крисаню, перехрестився і згадав приповідку сусіда, коли той, ідучи на поле говорить: «Господи Боже, помагай усім людям, а мені май».

Прощай, рідна оселе! Чи скоро побачимося з тобою?

На серці стало млосно. Чи то од вітру, чи то від диму з очей вириваються сльози, і він витирає їх вишиваною хустинкою, котру подарувала Терка ниськи ж, уранці, коли прощалися.

— Не забувай про мене, Іванку, — просила. А він дивився в її очі, аби запам’ятати їх, аби зберегти її образ як найсвятіший і найдорожчий скарб. Горнув її до себе, тулив серце до серця, аби співали разом з його думами-піснями.

Нема на світі ліпшої дівчини, як ота Терка!..

Недобре зробив на Юр’я. Повну цеберку студеної води вилив на неї. То, правда, така звичка поливатися. Та міг з горнятка побризкати. Того було би доста. А може, висміяла би, що такий скупий, недійдавий-миршавий?

Недовго гнівилася на нього. Іван вичекав під хатою, доки вона переодягалася у білу квітчасту сорочку та синю сукню. А коли визирнула у вікно, лагідно попросив:

— Не бійся, більше не буду поливати.

Вона лише замотала-покрутила головою та погрозилася кулачком.

Іван відніс цеберку аж до воріт і тоді знову повернувся до вікна. Вона усміхалася та не виходила з хати.