Джессі Келлерман - Чтиво

— Тримайся! — хрипло вигукнув він.— Я майже поруч.

І він стрімголов кинувся в крижану воду

І все.

Пфефферкорн зазирнув до торби. Чи не загубилася сторінка? Навіть ціла глава? Ні. Звісно, книга і мала так закінчитися. Білл же продовжував над нею працювати. Він розчаровано повернув незакінчене закінчення до торби і застебнув блискавку. Відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і заснув.

фефферкорн лишив нерозпаковану торбу під столом у кухні і взявся до справ. Розібрав пошту, перевірив холодильник, зателефонував доньці.

— Добре провів час? — поцікавилася вона.

— Як на похорон, було непогано.

— Як Карлотта?

— Добре. Передає тобі вітання.

— Сподіваюся, ти підтримуватимеш із нею зв’язок,— і додала: — А може, іще колись до неї навідаєшся.

— Ну, не знаю.

— Чом би й ні? Гадаю, тобі б пішло на користь.

— Яка ж користь від тих літаків?

— Це не те, що я мала на увазі, татку.

— То що ж ти мала на увазі?

— Сам знаєш,— відповіла вона.

— Не знаю.

— Зателефонуй їй.

— І що скажу?

— Скажи, що ти добре провів час. Скажи, що хочеш знову побачитись із нею.

Він зітхнув.

— Люба...

— Будь ласка, татку. Я ж не дурна.

— Навіть гадки не маю, про що ти.

— Тобі це піде лише на користь.

— Що саме?

— Якщо у тебе хтось буде.

Він уже чув це раніше, а саме коли вона була підлітком і читала багато романів про кохання.

— Я маю йти,— сказав він.

— Чому ти такий упертий?

— Потрібно сходити на ринок, доки він не закрився.

— Татку...

— Я тобі зателефоную.

Він вийшов на мрячну авеню. Дивовижно, як швидко вона вирахувала правду. Як вони, жінки, це роблять? Схоже на пророцтво. Чи не зробити з цього цікавий сюжет для роману?

Він повісив пластикового кошика на зігнутий лікоть і пішов рядами, неуважно збираючи те, що входить до набору неодруженого чоловіка: молоко, пластівці, вермішель швидкого приготування. По дорозі до каси він пройшов повз відділ квітів, і на нього зійшло натхнення. Усе, що потрібно,— це знак, тепла простягнута рука, чи не так? Якщо Карлотта хоче з ним поговорити, то може так само легко зняти слухавку, як і він. Він сподівався, що вона не захоче. Сумнівався, що зберігатиме спокій. Урешті-решт, це лише питання часу, коли вона дізнається, що він узяв рукопис. А коли дізнається, він уже має вигадати пояснення. Та він і сам нічого не розумів. Навіщо йому красти незакінчений роман? У нього і своїх вистачало. Але ж він не знав, що роботу не закінчено. Взяв, уважаючи, що там усе чудово закінчується. Просто переконав себе, що хоче дочитати до кінця. А коли так, навіщо ж брати весь рукопис? Чому не взяти лише останні сімдесят сторінок? Що він собі думав? Він уважав, що винні втома, стрес, смуток, затуманений після кохання розум. Виправляв сам себе, що не вкрав, а позичив і вирішив, що поверне сторінки, щойно отримає таку нагоду. Але якщо він хотів цього від самого початку, чому не лишив записки? Чому приховав те, що зробив? Навіщо поклав титульну сторінку поверх стосу чистого паперу, щоб ніхто, увійшовши до кімнати, не помітив, що рукопис зник? Невинна людина так не поводиться.

Він повернувся додому. Виложив покупки. Намагався не дивитися на торбу, з якою пролетів і над якою світилася аура вкраденого рукопису. Щоб заспокоїти совість, він запхав торбу в шафу.

На веб-сайті запропонували додати до букету картку, але жодна його не задовольнила. Елегантні слова — співчуття, подяка, зізнання в коханні, вибачення — не годилися для таких обставин. Урешті-решт він зупинився на фразі: «Просто так».