Ганна Багряна - Етимологія крові

– Ваші пропозиції? – не витримала Марта і різко перебила балакучого водія.

– Ну, коли з тиждень ще будете тут, то можете пожити в мене, – сміливо відгукнувся той. – Ми з ґаздинею живемо удвох, корову маємо, молоко домашнє, бринзу гарантую, курів тримаємо, то і яйця будуть, поселимо вас у окрему кімнатку, усьо чисто, прибрано – ґаздиня в мене файна… А про плату – поторгуємося, коли надумаєте, багато не візьмемо, це я вам обіцяю. Ось три дні тому лише виїхали від нас туристи з Харкова, усьо файно було, задоволені…

– Залиште телефон, ми подумаємо. Й адресу бажано теж, щоб потім не довелося витрачати з мобільника останні гроші, записуючи під диктовку, – діловито відрубала Марта і дістала з наплічника блокнот і ручку. Вуйко сказав номер телефону, вулицю, номер хати і ім’я дружини – Марія.

– Слухайте, пане Михайле, а куди Ви нас везете? – до мене раптом дійшло, що Шешорів ми вже сьогодні не побачимо, а напрямку водієві так і не задали.

– Я їду до сина в Косів, а вам пропоную, коли хочете щось цікаве побачити, піти на Писаний Камінь, це мені по дорозі, я зупиню вам і там покажу, куди йти, не переживайте, – вуйко Михайло прийняв рішення за нас. Довелося сприйняти це як чергову невідворотність.

– Писаний Камінь – то такий великий камінь на горі, про нєго багато легендів існує, – продовжив далі, – були там такі відомі люди, як Іван Франко та Леся Українка, вони там свої автографи залишили, туристи полюбляють ходити на ту гору…

Ми повірили старому гуцулу. Проте у тому місці, де він нас висадив, не побачили жодної живої душі. Траса круто повертала ліворуч і зникала за стрімкими пагорбами, вкритими смереками, а перед нами – праворуч – відкривався фантастичний краєвид – довга, аж ніби зовсім нескінченна, широка стежка тягнулася вгору, десь у туманній далечіні ніби з’єднуючи безліч гірських вершин і зникаючи таємниче за розмитим сивим обрієм.

«Далечінь тому тільки синя, що вона – далечінь», – пригадалися мені рядки одного поета.

Ми спустилися з траси, яка в тому місці, де ми стояли, раптово обривалася, і скоро опинилися на широчезній стежці.

– Перед такою дорогою не завадило б перекусити, – сказала Марта і, дістаючи з наплічника чорний буханець, тріумфально усміхнулася, – які ми з тобою розумниці!

Сіли на траві, поскидавши із себе капці. Дістали пиво, відломили по шматку хліба, поділили сир на двох.

– А могли б з голоду померти, – завершила свою попередню думку Марта, запиваючи пивом сухий хліб.

– Краще нам не знати такого. Мені довелося наслухатися від бабці про голодомор 33-го… – я ковтнула пива і подивилася на обрій, – Аж страшно уявити, як це люди могли стільки часу нічого не їсти.

Марту, очевидно, не влаштовувала перспектива продовження такої сумної теми, і вона поспішила мене перебити:

– А може, й справді, переїхати до цього чорта?

Я зрозуміла: вона має на увазі вуйка, який залишив нам свої координати.

– Подумаємо ще. Телефон і адресу маємо.

Я заховала порожні пляшки і решту хліба собі в наплічник, і ми впевнено пішли по стежці, босоніж, тримаючи гумові капці в руках.

Ми йшли вже добру годину, а жодної хати, жодної людини на своєму шляху так і не зустріли. Стежка, справді, видалася нескінченною. Ішли горою, під нами – ліворуч – був ліс, над нами – праворуч – ліс. Височезні смереки, розгойдані вітром, крехтіли, мов старі діди.

Закрадалася легенька паніка. Скоро мало смеркати, а Писаним Каменем, про який говорив старий гуцул, і не пахло. Але ж він чітко показав нам рукою сюди. Невже пожартував?..

Вийшли на простору гірську галявинку, уквітчану рясно пахучими жовтими квітами, сіли перепочити, зачаровані дивовижною красою незайманої карпатської природи. Усе, що було довкола, – нагадувало скоріше сон, аніж дійсність. Я дістала з наплічника цифровий фотоапарат, щоб бодай таким чином зафіксувати бачене. Марта зірвала жовту квітку й усміхнулася мені в об’єктив.

Ми не знали, що робити далі – іти вперед, у невідомість, чи повертатися назад, вже знайомим шляхом.

Озвався Мартин телефон. Славко питав, чи ми вже визначилися з планами на вечір. Не визначилися, ясна річ. Хіба ж то було можливо у нашому нинішньому становищі? Але й вечір ніби давно вже почався… Я подивилася на годинник – за десять восьма. Марта відключила телефон. Не було бажання говорити ні про що.

Полягали на траву горілиць, розкинувши широко руки й ноги. Якби ночі в Карпатах не були холодними і якби ми не були одягнені лише у футболки і лляні штанці, можна було б заночувати тут – ото був би екстрім! Але підхопити на відпочинку бронхіт чи запалення легенів – така перспектива нас не влаштовувала. А тому вирішили полежати ще трохи на пахучій галявинці, у чистій гірській траві і йти назад – до того місця, де нас висадив вуйко Михайло. А там – по трасі, в бік Криворівні, поки не вдасться упіймати іще якогось чорта.

Аж раптом розірвалася цнотлива тиша гудінням чийогось авта. З-за дерев, з того боку стежки, до якого ми лише прагли в пошуках Писаного Каменя, з’явився лискучий червоний «спортедж». Обидві заклякли на мить, не знаючи: радіти чи боятися. Крім нас тут – ні душі і… в разі чого – не докричишся… Тут ми, треба визнати – цілком безсилі. Але згадка про той довжелезний відтинок шляху, який вже подолали і який знову доведеться долати нашим натертим – до мозолів – ніженькам, відкрила приховані досі інстинкти: ми зірвалися з галявини, вхопивши торби й капці, вибігли на стежку і перегородили шлях автомобілю.

«Спортедж» зупинився, опустилося затемнене скло, і ми побачили водія – симпатичного чоловіка років тридцяти, брюнета з темними очима і приємною засмагою на обличчі.

Я знала це обличчя. Вже десь бачила його. Не пригадаю, де. Але точно – бачила. Найімовірніше – в одному зі своїх снів…

– Вибачте, Ви не