Ганна Хома - Терези

не вчили в медуніверситеті дотримуватися робочого розпорядку! То треба навчити! А Тарас каже, що не міг його викинути на вулицю! Добреньким зробився, бляха!

У Антона Нечипорука була одна важка риса: він, коли хотів догодити шефу, завжди переборщував, та так, що у шефа починала боліти голова і чухатися кулаки!

– Тягни його сюди!

Антон зам’явся.

– А… може, ви йому скажете, щоб прийшов? Він вас скоріше послухає…

– Боїшся, що ще раз пошле? Тобі не звикати!

Вранішній герой заявився скуйовджений, зім’ятий і з червоними очима. Від перегару хотілося затулитися марлевою маскою. Ні, краще респіратором.

– Бери, – Олександр підсунув до краю столу «Боржомі» і скривився, коли Максим підійшов ближче. – Крісло постав біля вікна. І не розбризкуй мені тут воду!

Хлопець випив мало не пляшку просто з горла. Вранішнє повітря мало допомагало проти насиченої продуктами розпаду етилового спирту атмосфери в кабінеті…

– Не випробовуй мого терпіння! – Олександр ляснув по широкому підлокітнику. – Воно в мене дуже коротке…

– Без різких звуків, пліз…

– Ти зараз у мене загримиш з цього поверху просто до підвалу…

– Добре-добре, але навіщо так кричати?

– Ти ще не чув, як я кричу. Що ти рознюхав?

– Її не було на похороні.

– Кого?

– Дівчини Лешека. Це мені Юра сказав.

– Який Юра, що за дівчина?

Максим витяг руку вперед.

– Можна я вам напишу? Пізніше, під вечір.

– Ні, ти мав мені написати вчора…

– Вчора мав… але не написав…

Олександр хотів рознести хлопця на цурпалки, як свій глюкометр, але той був такий нещасний… що він розсміявся.

– Ти б себе бачив!

– Жесть?

– Мої діти так кажуть. А ти шуруй додому, приведи себе в божий вигляд і вертайся. Ще не всіх опитав?

– Н-не всіх…

– Ну то пішов звідси! На прохідній скажеш, що тобі дали шанс виправитися.

5

До прохідної було дуже далеко. Максим ледве спустився на перший поверх. Сів там на диванчик, попив водички, послав прямим текстом увесь світ і тільки зібрався вставати… як чоловік з круглим черевом і пишними вусами, що заніс ногу над сходами, раптом обернувся до нього.

– А ти новенький? Юрин?

Максим кивнув. Краще б він цього не робив! Довелося прикласти скляну пляшку до скроні.

– Будь другом, передай Юркові! Бо мені ще до юристів, а потім на склад, а потім до Пономарьова… Передай, га?

Вусань тримав коробочку розміром зі скриньку, в якій мама Максима зберігала прикраси, обгорнуту білим папером і перемотану скотчем.

– Він знає… Ну що, домовилися?

– Якого Пономарьова?

– У нас є свій Пономарьов. Начальник транспортного цеху, як у гуморесці… Ну то давай, бо шеф чекати не любить…

Вусань подався сходами нагору, залишивши в руках хлопця невеличку й не дуже важку коробочку.

Цього ще бракувало…

Не проблема захопити передачку. Проблема – встати, вийти з цієї будівлі, дійти до іншого офісу… по крутих металевих сходах! – і спуститися благополучно назад. Та ще й з Антоном їхнім там зустрітися.

Ой ні, тільки не це!

Максим пошукав мобільний, та марно. Мабуть, у шефа залишив.. Але вертатися не було сил.

З горем навпіл вийшов на подвір’я, де його засліпило сонце. Хлопець покліпав, повертаючи очам зір, ще б різкість навести…

– Про що задумався? Про життя-буття? – Знайомий чувак зі складу, вже у цивільному одязі, штурхнув його під лікоть. – А я ось пересорт суботній несу твоєму Юрі.

– Ой, а передайте, будь ласка, і це. Бо… бо маю справи. – І Максим всунув коробочку змінному.

Той скривився.

– Я схожий на кур’єра?

– Ну пліз… Вам же не важко, а я в боргу не залишуся.

– Це не моя робота…

– Домовилися? Мене звати Максим, – і простягнув руку.

– Любомир. Вперше і востаннє.

Працівник складу пішов нагору, а Максим уже перед прохідною згадав про туалет. Довелося вертатися до старого корпусу, де вбиральні розміщувалися на першому поверсі. З дверей будівлі вийшли якісь дівчата, але сьогодні їх для нього не існувало.

Тільки «Боржомі»… І міцний-преміцний м’ятний чай…

6

Дружина заварила Олександрові м’ятний чай. Сподівалася, що напій його заспокоїть.

Наївна.

Ні на похорон, ні на парастас він не ходив.

Нічого цікавого та корисного в тих церемоніях не бачив. Усілякі літургії, молебні, а надто поминки та заупокійні богослужіння були для нього каторгою. Навіть за власним сином.

Лише присутність на тих церемоніях його Олени трохи притлумлювала роздратування…

А тут усі б тицяли у нього і шепотілися між собою…

Обійдетесь!

Олександр відповів на дзвінок, якого чекав, і вирішив подрімати.

Обідній сон, кажуть медики, позитивно впливає на кровообіг. Так само, як задоволення від успішно виконаної роботи.

7

Вона – лиходійка. І вона це знає.

Від нервів у неї вкотре підкосилися ноги. Сіла просто на підлогу біля свого робочого місця і сховала обличчя в долонях. Добре, що в обідній час усіх мов корова язиком злизала.

Посиділа так хвилину, потім важко підвелась і повернулася на своє місце. Не плакала, усі сльози вкрала одна минулорічна червнева ніч.

Але вона знає, кому доведеться плакати замість неї.

Вона вже постарається.

Будьте певні.

8

Мобільний розривався. Максим спробував його вимкнути, але ніяк не міг намацати. Відтак зрозумів, що дзвонили у двері.

За вікном був день, на годиннику – обідня пора, він встав страшенно голодний і, поки йшов відчиняти, вхопив сухаря, який самотньо лежав у хлібниці на кухні.

За дверима стояли Тарас із фірми – без уніформи і без усмішки – і ще один чоловік. У секонд-хендівському піджаку на футболку, джинсах звідти ж, чорній бейсболці…

– Антон за мною вже ескорт прислав? Мене шеф відпустив.

Та гості заштовхали хлопця досередини і притиснули до коридорної стіни.

– То так ти за мою доброту платиш?! – просичав Тарас, а той, другий, швидко розглядався по хаті.

– Ей, ти куди? Що таке? Чого ви?

– Так платиш?!

– Що ста?..

Біль увімкнувся несподівано в ділянці епігастрію. Максима скрутило і вивернуло на килим жовчю.

Наступний удар по хребту повалив його на коліна.

– Де гроші?.. – пролунало згори.

– Як-кі… гроші?..

– Мальовані! Де гроші?

– Які?..

Носком черевика йому врізали попід грудину. Блювати Максимові більше не було чим. Біль скручував його біля ніг нападників, пульсуючи і розливаючись по тілу…

Другий чоловік підняв його голову за волосся.

– Повернеш зараз – тобі навіть трохи пощастить. Не повернеш до завтра – тобі крупно не пощастить. Вибирай.

– Я не знаю, які…

Аж тут він згадав. Коробочка, обмотана папером і скотчем… Розміром з мамину скриньку..

– Скільки?.. – прохрипів, ковтаючи повітря.

– А ти не рахував?