Ганна Хома - Терези

Їдкий специфічний запах викликає напади нудоти, але вона стримується.

Сидить на підлозі й чекає. Чекає, поки ванна кімната хоч трохи зупинить свій танок. Нарешті, ухопившись за ручку, зводиться на ноги.

Людина у дзеркалі дуже бліда. Дивиться червоними запухлими очима, мокре скуйовджене волосся прилипло до обличчя, підборіддя у якійсь сажі.

І зіниці неприродно розширені…

Покліпала, провела рукою по підборіддю – ні, не сажа… Плеснула на себе водою, тремтячи від холоду і ще від чогось… незрозумілого.

Рвучко розвернулася до унітаза і виблювала. Заточилась, але на ногах встояла.

Тепер вона знала, що так їдко тхнуло. Її власне блювотиння.

Олеся спустила воду і по стінці, похитуючись, дісталася своєї кімнати. За вікном починало світати. Ранкове сонячне світло – зазвичай тихе і лагідне – боляче різонуло по очах.

Ледве спромоглася стягнути з себе мокру одежу й, знесилена, заповзла під ковдру й відключилася.

Відтоді дівчина ніяк не може зрушити себе з місця. І зрушити оті перекинуті вагони свого життя теж не може – вони лежать собі разом з нею край урвища і чекають.

Чогось. Чого?

Олеся повернула голову до тумбочки.

Сьогодні – похорон. А вона може думати лише про ці кляті таблетки.

Олександр ще не вирішив, чи піде на похорон. З одного боку, це його працівник, який вкоротив собі віку на його фірмі, а з іншого – хто тому працівникові винен? Простий керівник зміни. Таких керівників хоч греблю гати, а тямущих – на пальцях порахувати!

Лускувець до тямущих не належав. Радше до нетямущих!

Олександр згадав ревізії, в яких найчастіше виринало його ім’я, і ту його винувату посмішку, коли йому зачитували недостачі!

І гроші з нього вираховували, і догани в особисту справу заносили, і пару разів навіть звільняли під гарячу руку, а він завжди просився назад, коли буря влягалася… Когось іншого він би ніколи назад не прийняв, а Олексія… Щось було в ньому надійне, не підле, щось таке, що вирізняло серед усіх стражденних і знедолених, які тільки й чекали, як би потягнути те, що погано лежить, а потім твердо віднікуватись і огризатися вслід!

І вже й відеокамери всюди повтикали, і всі за всіма слідкують, а недостачі як були, так і є!

Що ж таке? Яку змію я пригрів біля серця?

Олександр ще не вирішив, чи піде на похорон. Але те, що виведе зрадників на чисту воду, – це він постановив однозначно. Навіть ціною гіперглікемічної коми…

Похорон добив його остаточно. Напередодні увечері на парастас прийшов майже увесь курс фармацевтичного факультету, на якому вчився Олексій Лускувець, більшість викладачів і практично увесь персонал «Конвалії». Олексій був старший за Максима на чотири роки, всі з його курсу вже мали якусь роботу, не обов’язково за спеціальністю, а його вже ніколи не буде на цій землі…

Плакали не тільки дівчата. Плакали хлопці, викладачі, родина. Панакота крадькома витирав очі, бармен Богдан дивився собі під ноги, платинова тигриця не випускала хустинки з руки, а Анжелу довелося відпоювати валеріанкою.

Капличка на вулиці Пекарській на території Львівського обласного паталогоанатомічного бюро бачила не один похорон, але навіть вона, здається, схлипувала над тілом Олексія.

Тільки він, Максим Гнатишин, його найкращий друг, ніс труну з сухими очима.

Родичі домовилися зі священиком, що Олексія поховають, як належить, – а не як самогубцю. Тому наступного ранку труну поклали в катафалк, усі бажаючі сіли в автобуси й автівки і поїхали на Сихівський цвинтар.

Максим ледве добув до кінця церемонії. Коли почали кидати на труну землю, він не витримав і втік.

Автівку не брав, був у такому стані, що навіть кава не рятувала. Тому сів у тролейбус.

Біля переїзду на Зеленій вийшов і завернув до цегляного кольору брами, хоча мав відгул.

Але шефа на похороні не було, і це розлютило хлопця.

Коли охоронець – Тарас, чи як там? – побачив його, то сумно похитав головою і вказав на двері:

– Іди краще додому.

– Шефа не було, розумієш? Ні на парастасі, ні на похороні! Це ж його працівник, він мав би проявити хоч краплю поваги!..

– Йди додому, серйозно кажу.

– Я не можу цього зрозуміти. Йому що, пофіг усі ми?

Тарас крадькома роззирнувся, а тоді нахилився над перегородкою:

– Йому не можна хвилюватись, у нього діабет, минулого року – теж, кажуть, після якогось похорону – ледь у кому не впав. Тому йди додому.

Максим хитнув головою і приклав пропуск до сканера:

– Дома ще гірше.

Але працівник із нього сьогодні був нікудишній. Він тупо набирав замовлення з аркушів, робив помилки, перевіряв і знову хибив.

Одне було добре: ніхто його не чіпав. Фірма наче оголосила на своїй території жалобу, навіть у курилці було мало людей, усі зосередилися на своїй роботі, ніхто не бігав, не жартував, не гримав дверима…

Фірма віддавала данину своєму працівникові без наказу зверху, без пафосних закликів і сльозливих промов.

Коли увечері, значно пізніше зазначеного в трудовому договорі часу, Максим ішов через прохідну додому, Тарас, побачивши його, знову похитав головою, роззирнувся і вказав рукою на кімнатку в глибині прохідної.

– Проходь, сідай… на, випий, полегшає…

Максим слухняно сів і випив. Горілка була не найкращої перегонки. Не полегшало зовсім.

– Закуси.

Максим хитнув головою. Ні, мовляв. А тоді ще раз хитнув. Наливай, мовляв, іще.

Не хотів, щоб йому полегшало. Просто хотів чогось іще, окрім кави. Горілка годилася теж.

Після третьої чарки хлопець поповз зі стільця додолу.

– Ого, як тебе!.. Краще лягай тут і поспи. Лягай-лягай. Начальство тільки завтра прийде!

Максим хотів сказати цьому Тарасу, чи як там його, що в нього є ще одна справа, важлива справа, але слова, як і сльози, сьогодні не хотіли виходити назовні.

Слова, як і сльози, чекали свого часу…

Олександр зрозумів, що бути добрим означає самому викопати собі яму!

Його новий помічник попався, як школяр з цигаркою в туалеті. Мало того, що увечері – ні до, ні після дванадцятої – не надіслав жодного звіту, так ще й посмів напитись і завалитися спати просто на прохідній аж до ранку!

Якби ще хтось інший його знайшов, а не…

– Добре, що я прийшов на годину раніше! Уявляєте, шеф, п’яний вдрабадан, а коли я його розбудив, він послав мене прямим текстом? Уявляєте?!

Для цього фантазії не потрібно, це точно!

– А я думаю, що таке? Чому він лазить по фірмі, а на робочому місці я бачу його уривками? Його