Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Уявив Наталю понівечену, замордовану, в калюжі крові білі ліжка і бридкі холодні мурахи забігали по спині. Котра зараз година, скільки часу я пролежав непритомний у підвалі? Що з нею, де вона тепер? Ні, Наталя їм не відчинила, не впустила до помешкання, вона обережна, навчена табором, уміє розпізнавати ворога. Вона жива і робить усе, щоб мені допомогти Ще надія на Михайла-Майкла, якщо за своїм одягом кинеться. Але він – тугодум, одразу і не второпає, чому куртку й штани не віддаю. Що робити? Зачекати ще трохи, чи ризикнути, зараз, негайно?…

Важкі кроки в коридорі, йде «п'яничка», вже пізно діяти.

Рипнули двері. Мабуть, той подав знак напарникові, бо «інтелігент» відпустив моє волосся, відвів пістолет від вуха і коротко кинувши: «Залишайся тут», – вийшов з кімнати. Певне, подибав сам телефонувати шефові.

А «п'яничка» тим часом, мабуть, від нудьги влаштував мені допит.

– Ти хахол? – запитав російською мовою.

– Українець, – відказав я, – хохол – назва чубів-оселедців запорозьких козаків.

– Смотрі какой грамотний! Сам-то откуда? Кто родітєлі? Как сюда попал? – весело, майже дружелюбно, допитувався він.

Навіщо це йому? Однак коротко виклав біографічні дані.

– Каммуністом бил? С партії когда вишєл?

– Яке це має значення? Не був і в жодну вступати не думаю!

– Счітай, что тєбє павєзло, – хихикнув позаду мене. – Скоро побєгут обратно вступать, в зубах білети понесут! Хахли безмозгіє! Вот много смеха будєт… Да, інтересно получаєтся. Жаль мнє тєбя, паря, с бендеровцамі снюхался, да… А єщьо, літєратурой, говорішь, увлєкаєшься. Нєбось, стішькі сочіняєшь, про Бандєру, ОУН, УПА і всєх етіх бандітов?

– Хто бандити, ще треба розібратися, – захвилювався я, пожалкував, що бовкнув про книжку. Гадав: зацікавлю злочинців, мусять же вони мати хоч крихту поваги до людей творчої професії Та й маленька надія була, може, на гроші клюнуть, на гонорари. Правда, з того гонорару за першу книжку вже майже нічого не залишилося, але, якщо кілька нулів додати…

– Сіді, сіді, іш, каков фрукт! Нєбось, спішь і відішь, как Украіна упливаєт із Союза?! Далеко не упливьот, остановім, поймаєм, крючкі у нас остриє, лєска не рвьотся, сьєдім малька.

– Дулю з маком! – несподівано вихопилось у мене. – Подавитесь! Україна завелика риба, щоб її та московська акула взяла й проковтнула! Цього разу не вийде! Зуби поламаєте!.

– Нєт, тєбя нужно нємєдлєнно к стенкє! Дурак, нічєго нє понімаєшь. Завтра поймьошь, но будєт поздно. Бандеровєц сінєжолтий, да…

Вести політичні дискусії у моєму становищі було ризиковано. Але й плазувати перед бандитом власна гідність не дозволяла. Зачепив таки, москаль, мене за живе, розізлив. Який з мене бандерівець? Два рази на мітингах всього й був, коли прапор на міськраді вішали і коли пам'ятник Леніну демонтували. Проспав я національне відродження – другу книжку писав, гадав: література важливіша політики, без мене є кому боротися, та й не подобався отой мітинговий шал, загальний захват однодумців, коли змагаються, хто дужче словом з трибуни вдарить по москалях та комуністах, а шкода. Шкода, що осторонь стояв. Останні слова мене насторожили. «Завтра поймьошь», виходить, є надія вибратися звідси живим. Не будуть катувати, різати, виймати спинний мозок. Що сталося за добу, яка подія перетасувала карти? Аж дуже впевнено він себе тримає, не в міру балакучий і зовсім не боїться, що побачу лице, колись упізнаю, схоплю за руку. Не те, що «інтелігент», той стояв за кріслом і обличчя свого так і не показав. А цей – ось він, як на долоні. Міцно збитий, високий, дужий, м'язами так і грає. Встиг поголитися, вбрався в сіру куртку, джинси. Обличчя нічим не примітне, продовгувате, вольове. Рівний ніс, очі маленькі, хижі, глибоко посаджені і якісь непевні, хитруваті. Підступний тип, нещирий, від такого всього можна чекати. Волосся русяве, коротко підстрижене, стирчить «їжаком». Якби не голос, нізащо б не впізнав у ньому того молодика, що перестрів мене біля Наталчиного дому. Може, він навмисне комедію розігрує, хоче підбадьорити перед тим, як прийде чоловік у білому халаті й гумових рукавичках? Мене не покидала думка, що «лікар» стоїть під дверима, уважно слухає і чекає моменту несподівано вскочити до кімнати. Врешті, в чиїх я руках? Рекетирів, мафії, чи мене вкрали люди з органів? Ні, там таких телепнів не тримають, а в туфлях фірми «Саламандра» півміста ходить. Хто я для органів? Та й навіщо їм мене красти?…

– Молчішь? То-то, думай! Мєня єщє коє-что інтєрєсуєт. Отвєчай, только чєстно, Наташкє палку бросіл? – його маленькі очі нахабно засвітилися, на масних устах затанцювала хтива усмішка. Прицмокнув язиком, вишкірив зуби і додав: – Нічого, бабєнка, правда? Трахаєтся отлічно, да… А грудь какая, а родімка на плєчє, да… Хараша хахлушка!

Я побачив, як побіліли в мене пальці рук, боляче тьохнуло серце, застугоніла в жилах гаряча кров. Невже вона була з ним? Ні, щоб Наталя з таким бридким типом?…

– Сіді, сіді, паря, а то… – засичав грізно, вдавлюючи мене лівою рукою у крісло, а розчепіреними пальцями правої схопив за горло. – Скатіна, жертва аборта, я такіх, как ти, знаєщ сколько пєрєдавіл, єщо там, в Афганістане?!

Я відчув, що задихаюся. Щосили вчепився руками в його здоровезну лапищу, і, десь далеко в свідомості, майнула думка – «п'яничка» заздрить мені, спалахнула ревність, гостра, мов лезо бритви. Його більше Наталя цікавила, аніж політика.

У цей час до кімнати зайшов «інтелігент».

– Що ти робиш?! Залиш його! – наказав він. – У нас мало часу, а ще потрібно дещо з'ясувати.

– Жаль, – неохоче підкорився «п'яничка» переходячи на українську мову. Хижо скосив очі і злісно процідив крізь зуби: – Та він же затятий націоналіст. У розхід його. Навіщо з ним панькатися?! Та й бачив багато, закладе.

– Не можна, ще не час, – розсудливо мовив за спиною напарник. – Не закладе, мовчатиме. Тепер усі мовчатимуть.

З їхньої балачки я зробив висновок, що в політичному житті країни сталася якась непересічна подія, інакше, вони б так не говорили, адже влада в місті демократична. Була до вчора, а сьогодні?… Невже сталося те, чим постійно страшили з Москви? Військові захопили владу, ввели надзвичайний стан? Ні, бути такого не може!

Я хотів було повернути голову до «інтелігента», щоб запитати, але він спритно схопив мене за волосся.

– Не треба фокусів. Спокійно! Вважайте, що вам пощастило. Якщо розумно себе вестимете, пройдете успішно курс лікування. Ми Богданові Івановичу скажемо, щоб уважним до пацієнта був. Здається, ви людина розважлива. Логічно мислите і зможете зробити правильні висновки.

– Так, так, – додав «п'яничка», – допоможемо другу книжку видати, посприяємо, щоб до Спілки письменників прийняли. А те мітингове шумовиння