Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Мені іншого не залишається, як їхати тихо на першій передачі й молити Бога, аби цей молодий солдат не був причетний до злочинної зграї. А може, й він куплений? Час тепер непевний, свідомість деформована, за долари й рідного батька може продати.

Ще здалеку, не зупиняючись, моргаю два рази фарами. Вартовий біжить до будки, поспішає розсувати ворота. Запам'яталося його кругле, майже дитяче обличчя, ріденькі вусики над верхньою губою й широко розтулені від здивування очі. Не второпав, бідолаха, кого випустив. Тепер – уперед! Плавно перемикаю передачі, щосили тисну на газ. Двигун працює не чітко, але «Ауді» швидкість набирає добру. Стрілка спідометра танцює біля цифри сто. Доволі рівна бетонка у два ряди, ліворуч і праворуч – густий ліс. Ген-ген, за обрієм, вогняна заграва. Вогні міста, дорога веде туди. Озираюся, погоні не бачу. Видно, вони ще не отямилися. Може, кинути авто і пірнути в гущавину лісу? Дідька лисого знайдуть та й зброю маю! Одначе, думку про втечу відкидаю. Довго блукатиму й невідомо куди вийду. Треба якнайшвидше дістатися до першого поста ДАІ і все розповісти. Негайно, нехай люди знають, що під дахом військової частини пригрілася зграя злочинців. Над щитком приладів уздрів пачку «Мальборо». Запалюю сигарету, з насолодою затягуюся. Швидше, бетонка мусить вивести на автостраду, а там – до міста, на в'їзді завше пост ДАІ.

Попереду поворот, обережно, машину може занести. Скидаю газ, пригальмовую. За поворотом ліс кінчається і фари вихоплюють рівнину з дрібним чагарником на узбіччі. Десь далеко, з горизонтом, палахкотять вогні міста. Щось наче світиться попереду. Зустрічна машина? Ні, будівля з вікнами. За кілометр розпізнаю пост ДАІ. Дихати стає легше. Нарешті я врятувався. Бетонка виводить до перехрестя. Бачу світлячки фар автомашин, що котяться до міста. Трохи скидаю швидкість, перемикаю фари на близьке світло, спрацьовує звичка стишувати хід перед постомДАІ. Але, що вони роблять? Навіщо? З жахом бачу, як двоє міліціонерів швидко розтягують «їжака» поперек дороги, а ще двоє стоять на узбіччі, спрямувавши автомати в мою сторону. Хлопці, я свій, що ви робите, мало не кричу! Стискаю щосили кермо і вдаряю ногою по гальмах. Вищать шини, машину трохи заносить у бік, ліве переднє колесо схоплює швидше, і авто мало не опиняється передком у кюветі. Що це, блискавично стріляє у мозок думка. Засада чи їх хтось попередив, що до поста ДАІ наближається викрадена машина з небезпечним і озброєним злочинцем? А може, й вони куплені?

Вмикаю задню передачу, відпускаю зчеплення, даю газ. Кермом – праворуч, ліворуч, ну, ще трохи, ще раз назад і виверну авто, колеса стануть на дорогу. Автоматна черга, заднє скло в друзки. У вас що, третьої клепки немає? Ще одна коротка черга. Куля з огидним свистом пролітає над головою і дзьобає вітрове скло. От тобі віз і перевіз! Кат вас розбере, хто ви? Нарешті машина на дорозі. Щосили тисну на акселератор. Тепер на доженете. Озираюся, погоні не бачу. Чому не кинулися мене доганяти? Як чинити далі? Зупинити авто, кинути зброю і йти навпростець, обійти стороною пост ДАІ, дістатися траси і «голосувати», може, хтось зупиниться, підбере до міста? Ні, вночі ніхто не стане, лише увагу до себе приверну. А їхати до військової частини рівнозначно загибелі. Треба розслабитися, перепочити, висновки робитиму потім, бо голова не витримає, лусне від напруження. Трохи збиваю швидкість, вмикаю радіоприймач, верчу ручку настройки. Жодної станції, дивно. Додаю гучності, Перемикаю діапазони. Мовчить, хоч шкала світиться, виходить – радіо ввімкнене. Тисну на зелену кнопку.

– Третій, третій, я – перший, чому не відповідаєте? Де він? Затримали, ліквідували?

Тріск ефіру, а згодом відповідь:

– Я – третій. Затримати не вдалося. Рухається у вашу сторону. Вже під лісом.

– Йолопи! Вишліть людей вздовж траси. В'їзд – заблокуйте. Живим не випускайте! Кінець зв'язку.

Мене наче струмом ударило. Рація! Однак чия? Міліції, людей з органів, чи злочинці мають власну? Справи кепські. Полювання на хижака, спробуй, доведи, якщо, звичайно, вони не куплені, не обдурені бандитами, що ти не верблюд, та ще з пістолетом у руках. Треба пригальмувати і ретельно оглянути салон. Може, пощастить знайти якісь документи, компромат на злочинців, а тоді вже йти здаватися.

Зупиняю авто, вмикаю світло в салоні, відчиняю речовий ящик. Пляшка «Наполеону», дві плитки шоколаду «Марс», купа газет, пляшечка французьких парфумів, пачка презервативів. Обмацую сидіння, підлогу. Щось тверде, загорнене у тканину, прив'язане дротом під сидінням. Розмотую дріт, розгортаю тканину і витягаю новенький автомат АКС. Укорочений, з відкидним прикладом. Зброя змопівців і десантників. Висмикую ріжок. Перевіряю, патрони всі, тридцять штук. Руки трусяться, як у хронічного алкоголіка. Спокійно, друже, ще не все втрачено. Відчуваю себе певніше. Зброя приємно відтягує руку, додає впевненості, віри у свої сили. Бачу на дорозі світло фар зустрічної машини. «Дев'ятка» мчить по бетонці. Кілометрів з п'ять, подумки прикидаю відстань. Заштовхую ріжок на місце, швиденько пересмикую затворну раму, знімаю із запобіжника, відхиляюся назад і даю коротку чергу у вітрове скло. Потім дулом і руками вибиваю його зовсім, скидаю осколки всередину салону. Рушаю з місця, вмикаю далеке світло, тисну на педаль газу. Свіжий вітер приємно обвіває лице. Світло фар машини, що летить назустріч, усе ближче. Вирулюю на середину бетонки, беру в праву руку автомат, виставляю дуло назовні, притискаю відкидний приклад до плеча. Вказівний палець ледь чутно торкається холодного курка…

11

Я розплющив очі. Ні, такий варіант втечі приречений на невдачу.

В кутку затарабанив холодильник. До яскравого світла я трохи звик, очі не сльозилися, однак дві потужні лампи рефлекторів боляче тиснули на психіку, пригнічували, наганяли страх і дедалі відчутніше маліла, розчинялася, меркла думка про втечу. Уява в мене працює, коли заплющити очі, подумки втекти легше. А у житті так гладенько не буває. Щоб відібрати зброю, покласти на підлогу двох бандитів, а далі – заведена автівка, укорочений автомат з відкидним прикладом…

Згадалася Наталя, її спрагле до любощів тіло, податливі вуста, палаючі пристрастю очі, й мені стало ще гірше. Невже всьому кінець? Перша і остання ніч кохання? Хвилини любові, щастя, пізнання, а за ними – гірка розплата, морок, смерть? Чи вона вдарить у сполох, кинеться мене шукати, якщо не прийду о сьомій?… Авжеж, покаталися на «Мерседесі»! Ні, вона одразу збагне, де я подівся, підніме всіх на ноги, мене знайдуть, визволять. Відчує серцем, шкірою, вона – жінка. І раптом до розпечених мізків посунула інша, темна жахлива думка: а що, як Наталі вже немає в живих? Мене викрали, щоб не заважав чинити злочин, потім