Остап Соколюк - Дарксіті

цікава розмова зі мною. У машині тихо лунала музика. Я спокійно вів авто до місця призначення, і тепер міг зосередитись на дорозі.

І через кілька хвилин помітив те, що мав побачити давно — переслідувача. У нас «на хвості» був чорний джип. Я занепокоєно зиркнув на Раґнара — він заплющив очі. Заснув?

— Раґнар?

— Да? — ліниво відповів він.

— Нас переслідують.

— Уже? Швидко працюють.

— Що будемо робити?

— Боротись до останнього. Заради інших.

Від Раґнара

— Паркуйся, Пол.

Таксист почав гальмувати і врешті зупинився.

— Знаєш, скільки себе пам’ятаю ніколи не міг повірити у те, що головне у цьому світі — це любов.

Я відкладаю пляшку із віскі і дістаю свій вірний магнум. Перевіряю зброю.

— Ми повинні любити одне одного, вся хірня. Я ж бачу у світі повну протилежність: ненависть, убивство і війну. Люди не змінились. І той, хто розуміє це — позбавлений тягаря любові. Він зупинився?

— Так.

Пол кивнув. Його трусило від страху. Це природно. Я відкриваю двері машини і виходжу.

— Не чекай мене. Віскі залиш собі.

Я хряснув дверима і пішов. Чорний джип. Тоноване скло. Мішень ясна. Надворі було кілька перехожих. На моєму шляху — жодного. Цікаво, у мене уже ціляться? Спокійно дістаю пістолет з-під плаща і починаю стріляти. Першим. Вони не думали, що я на таке відважусь. Були не готові.

У лобовому склі одна за одною з’являються дірки. Крики — це панікують пішоходи. Я перестаю стріляти і біжу. Думаю, я нікого не поранив. Хіба що когось на задньому сидінні…

Мені назустріч відчиняються бокові двері. Все вирішують долі секунди. Першим з’являється здоровило. Вищий за мене. Мов троль. Я б’ю ногою дверцята — як у бетонну стіну. Троль витримує удар. Важко дихаючи, він суне до мене. У руках у нього пістолет. Мені вдається перехопити руку. Але я у ближньому бою із нерівним суперником.

Ледве встигаю втекти від захвату, краєм ока помітивши, що із других передніх дверей виходить ще один. Дрібний, але озброєний. Пригнувшись, я штовхаю троля і б’ю його по яйцях. Він гарчить.

Намагаюсь вистрелити у нього зі свого магнума, але сучий син затискає мою руку. Другий уже цілиться у мене, але я ховаюсь за тролем, як за горою. Бля, а на задньому що нікого нема??

— Сука! — гарчить поруч троль, намагаючись заломити мене.

Перед обличчям смерті люди завжди дико лаються. Я ж не витрачаю зайву енергію. Із кишені жирдоса стирчить ручка. І я блискавично приймаю рішення — випускаю на підлогу свій пістолет і вихоплюю ручку.

Троль на мить губиться і отримує ручкою у шию. Примусова трахеотомія. Дивно, якою корисною може стати тонка річ у бою із дуже товстим об’єктом. Б’ю долонею зверху по ручці. Глибше!

Троль вищить — його колега із другого боку машини нервує і починає оббігати джип. Я забираю у троля пістолет і ниряю на переднє сидіння. Краєм вуха чую як хтось хрипить, і це не мій товстий суперник. Виявляється, на задньому сидінні таки був третій, і зараз він просто заливається кров’ю. Точне попадання!

Другий, що оббігав машину, завмирає біля капоту, не розуміючи, де я зник. У цю мить я без зусиль стріляю йому у груди два рази підряд. Невдаха падає. Полегшення. Немов всередині розв’язалась пружина. Тепер добивання.

Виходжу із машини. На бордюрі сидить троль, схопившись за ручку, що стирчить із його шиї. Він не розуміє, що робити — витягати її чи ні? Бігти чи сидіти?

— Жирний потц. Я посаджу тебе на дієту, — спльовую останні слова, котрі він почує і убиваю його.

Після цього озираюсь — людей поблизу не видно. Проте я точно знаю, що мінімум кілька пар очей зараз потайки стежать за нами. Люди обожнюють насилля. Відчиняю задні двері і дивлюсь на останнього живого бандита. Він стікає кров’ю.

— Хто послав?

— Драк.

— Наказано убити?

— Так, — хрипить він із останніх сил.

Про що ще тут питати?

— От лайно, правда?… — зітхаю. — Ти не виживеш. Помогти?

Чоловік кивнув, і я вистрілив швидше, ніж він очікував. Все, із цим закінчено. Тепер треба забиратись звідси. Я підняв свій магнум і рушив геть. І сильно здивувався, коли побачив таксі Пола, припарковане на тому самому місці. Що ж, гріх не скористатись. Я побіг до авто і швидко сів всередину. Пол не вагаючись рушив з місця.

— Дякую, що зачекав, але на чайові не сподівайся, —