Остап Соколюк - Дарксіті

— Пол, ти знову всю ніч катався?

— Раґнар. А ти знову всю ніч убивав людей?

Сам не знаю, як у мене вирвалось це нахабне питання.

— Сьогодні лише трьох. Двоє із них були не вартими життя, — спокійно відповів він.

— А третій?

Мій пасажир відвернувся до вікна і нахмурився. У його руці була пляшка від віскі. Від нього самого несло сильним перегаром.

— Рушай уже. Адресу пам’ятаєш?

— Так.

Я натиснув на газ і машина покотилась.

— Третій був вісником смерті, — промовив лисий мафіозі за хвилину.

— Справді? Значить, погані новини…

— Так. Новини хрінові. По ідеї, ти більше не повинен мене побачити.

— Я й так здивований, що зустрів тебе.

— Випадковостей не буває. Тим більше ти добре знаєш, хто може сісти у твою машину біля Міранди.

— Знаю, — я кивнув.

Ох, як чудово ми все це зіграли. Всю цю сцену. Немов із улюбленого фільму. Я раптом зрозумів, як сильно люблю свою роль простого водія, котрий трохи стомлено, іронічно вислуховує чужі історії. І люди. Безліч людей на задньому сидінні, котрі так прагнуть поділитись зі мною всім найінтимнішим. І вони мають повне право зробити це саме тут — на території, де всі знімають маски. Окрім мене.

— Пол, на що ти готовий заради свого життя?

Я засміявся:

— Ні на що. Я би доплатив тому, хто посягне на нього. Моє життя продається у магазині із найбільшою знижкою у всесвіті. Я пропонував своє життя одному бомжу — він відмовився.

Раґнар хрипло реготнув.

— Так і думав. А на що ти готовий заради життя когось іншого?

— Не знаю…

Ромаріо? Якщо б йому загрожувала смертельна небезпека? Боб? Кален? У моєму житті не так багато людей та й то — не рідні.

— Готовий на щось. Мабуть, навіть пожертвувати своїм. Бо ж моє нічого не варто.

— Логічно. От і я так, — Раґнар покрутив у руці пляшку із віскі, але не відкрив. — Я щойно дізнався, що у моєму оточенні є люди із надією на майбутнє. А значить їм не хотілось би вмирати. І раптом появився якийсь смисл у всьому цьому.

— Смисл появляється лише, якщо є майбутнє? — запитав я.

— Можливо. У мене навіть минулого нема. А у тебе Пол?

— Моє минуле минуло… Ха! Смішно, правда? Минуло у сиротинці. Моя мама… так, я завжди уявляв, що це була вона. Підкинула мене до сиротинця ще немовлям. Я вижив.

Моя рука мимохіть потягнулась до радіо. Невже я сам себе не хотів чути? У салоні авто зазвучала мінорна мелодія.

— Що було далі? — наполягав Раґнар.

Надворі ставало все світліше — сонце піднімалось і його промені пробивались крізь смог міста. Я замружився — заболіли очі.

— Далі… Навіть не знаю. Я не дуже пам’ятаю життя там. Нормальне. Їсти давали. Потім мене хтось всиновив. Якась стара сім’я. Вони уже померли. Здається. Я перестав підтримувати із ними зв'язок.

Я помітив його погляд на собі. Такий: «Що ти мені тут мелеш?»

— Пол?

— Так?

— Твоє життя справжній кусок лайна. Ти навіть не пам’ятаєш свого минулого. У тебе нема майбутнього. Що у тебе зараз? Смердюче таксі і якийсь бандит на задньому сидінні, котрого завтра уже можливо не буде в живих.

Я криво посміхнувся. Потім важко ковтнув.

— Я не претендую на титул містер ідеал.

— Проблема навіть не у цьому. Не у тому, щоб бути якимось правильним, добропорядним, корисним для суспільства. Просто якщо ти не контролюєш своє минуле, то воно контролює тебе. Знай, те що ми не пам’ятаємо, впливає на нас.

Він нахилився ближче до мене і промовив своїм пропитим басом:

— У темряві завжди хтось стоїть. Завжди. І якщо ти його не бачиш, то значить він бачить ТЕБЕ. Ти під його наглядом, друже.

Ось про що я казав: Раґнар був єдиним пасажиром, який розтинав МОЮ душу. У такі миті допитів я ненавидів його. Але чому? Хіба він не був правий? Хіба я не змирився із усім цим?

— Хороші новини тут лише одні, — промовив Раґнар, немов прочитав мої думки, і відкинувся на спинку. — Все можна змінити. У будь-яку мить. Незважаючи на те, що є зараз.

Після цих слів Раґнар немов заспокоївся. Йому раптово перестала бути