Олександр Медведєв - Танці утрьох

його почастували склянкою риб’ячого жиру, Кононов заклав руки за голову і сказав:

— Понишпорте у мене в нагрудній кишені. Там посвідчення.

З- за спини грізного старшини визирнув учорашній сержант.

— Послухай, Саничу, але ж це справді слідчий.

— Хай йому грець… — вилаявся старшина. — Ви капітан Кононов?

— Власною персоною, а ви віслюк. Якби я мав пістолет і бажання, то випустив би у вас три магазини. Ваш автомат на запобіжнику.

Старшина недовірливо подивився на перемикач вогню, що знаходився у положенні «стрілянина чергами».

— Я вас не розумію, товаришу капітане.

— Це жарт, — скептично мовив Кононов, не впевнений у тому, що дотеп вийшов вдалим. — Але якщо ви повірили мені, то вже давно не торкалися перемикача видів вогню. Отже, автомат стоїть на бойовому взводі щонайменше зранку. А це вже непорядок.

— Винуватий, товаришу капітане.

— Гаразд, дозволь ввійти. Я стомився і хочу їсти.

* * *

7 травня, 18.19

— Ну і якого біса ви тут нудитеся? — запитав я в трьох міліціонерів, що пригостили мене принесеною з собою вареною ковбасою, солоними огірками і домашніми варениками. Я був вражений до глибини душі. Ніякого мародерства. До трьохкамерного холодильника Рубіної вони навіть не доторкнулися.

Старшина набрався сміливості:

— Виконуємо наказ свого безпосереднього начальника майора Альошина, сидимо в засідці.

— А що він за один, цей майор Альошин?

— Начальник нашого відділення.

Зрозуміло. Майор Альошин вирішив вислужитися і наказав своїм підлеглим чекати убивцю, якщо той надумає повернутися за забутою пачкою «Кемела» і загубленою на місці злочину накладною бородою.

— А на дзвінки ви відповідаєте?

— Ні в якому разі. Хоча дзвонили досить часто.

— Це теж наказ Альошина?

— Його.

— Ну а сам він до телефону підходить?

Старшина завагався.

— Підходить, але зараз його, напевно, немає.

— А де ж він?

— Як вам пояснити… Вже пізно.

— Ну й начальник у вас. А самі ви тут не бешкетували? — Запитав я для проформи.

— Як можна, товаришу капітане? Ходимо навшпиньках, нічого не торкаємося. Їжу і ту свою взяли.

— Це я бачу. Скільки ще сидітимете тут?

— Поки майор наказ не скасує.

— Домашній телефон його знаєте?

— Я знаю, — випалив сержант.

Старшина подивився на нього вкрай осудливо. Даремно. Сержант, як і всі люди, хотів додому.

Я пішов у передпокій і повернувся звідти з трубкою.

— Диктуй.

Додзвонитися вдалося з першого разу.

— Слухаю, — почувся голос у трубці.

— Старший слідчий Кононов з обласного. Вам привіт від Булавіна Гліба Георгійовича.

— Невже? — насторожився голос.

— Засідку зняти, людей відправити по домівках. Залишити для нагляду… — Я питально подивився на старшину. «Ликов», — сказав той неохоче. — …Ликова. Вранці зміните його і надалі мінятимете людей кожні вісім годин.

— Зрозумів, — приречено пробубнявів Альошин.

— До побачення, — сказав я на прощання.

— Ну, орли, можете розходитися по домівках. А вам, старшино, боюся, доведеться тут заночувати. Відповідатимете на дзвінки, якщо хтось дзвонитиме і чергуватимете біля дверей. Родичів чи знайомих Рубіної впускатимете по пред’явленню паспорта.

— Слухаюсь, товаришу капітане. — Виструнчився старшина, потому дещо повагавшись, він запитав:

— А не могли б ви зробити одну послугу?

— Яку?

— Подзвонити моїй вередливій дружині, бо вона нізащо не повірить, що я в засідці сиджу.

Виконавши прохання старшини, я в супроводі сержантів вийшов на вулицю. Хлопці подякували мені і ми розпрощалися.

* * *

7 травня, 20.07

Ще раз побіжно оглянувши вікна квартири Рубіної, Кононов неквапливо попрямував до тролейбусної зупинки. В голові роїлися уривки фраз, висловлені сусідами Рубіної, яких він вимушений був опитати.

— Тузику! Тузику! До мене! — донісся здалеку голос Мотрони Григорівни, але Кононов і не думав обертатися: йому потрібно було повернутися в Управління, щоб продовжити допит Осетинського. Однак він відчув, що засне, як тільки переступить поріг свого кабінету. Тому вирішив трохи спочити.

* * *

7 травня, 22.00

Коли Кононов причвалав