Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— Гаразд,— каже,— більше не буду. Видно, не підвестися мені вище, не спіймати сили каменю.— І почав сам квапити з весіллям. Ну, а чого квапити, коли в нареченої давним-давно все готове. Призначили день. Повеселішав Данилко. Про чашу прикажчикові сказав. Той прибіг, дивиться — он штука яка! Хотів одразу ту чашу панові послати, та Данилко каже:

— Зажди трошки, доробка є.

Час осінній був. Саме коло зміїного свята весілля прийшлося. До речі, хтось і згадав про це,— ось, мовляв, скоро всі змії в одне місце зберуться. Данилко ці слова на примітку взяв. Згадав знову розмову про малахітову квітку. Так його й потягло: «Чи не піти востаннє на Зміїну гірку? Чи не дізнаюсь там чого? — І про камінь згадав: — Адже наче покладений був! І голос на руднику... про Зміїну ж гірку казав».

От і пішов Данилко. Земля тоді вже підмерзати стала, і сніжок припорошував. Підійшов Данилко до схилу; де камінь брав, дивиться, а на тому місці вибоїна велика, ніби камінь ламали. Данилко про то не подумав, хто це камінь ламав, зайшов у вибоїну. «Посиджу,— думає,— відпочину в затишку. Тут тепліше». Дивиться — коло однієї стіни камінь-сіровик, на зразок стільця. Данилко тут і сів, задумався, в землю дивиться, а все квітка та кам'яна з голови не йде. «От би поглянути!» Тільки раптом тепло стало, немов літо повернулося. Данилко підвів голову, а навпроти, під іншою стіною, сидить Мідної гори Хазяйка. По красі та по платтю малахітовому Данилко одразу її впізнав. Тільки й те думає:

«Може, мені це здається, а насправді нікого нема». Сидить — мовчить, дивиться на те місце, де Хазяйка, і ніби нічого не бачить. Вона теж мовчить, нібито замислилась. Потім і питає:

— Ну, що, Даниле-майстре, не вийшла твоя дурман-чаша?

— Не вийшла,— відповідає.

— А ти не хили голови! Інше спробуй. Камінь тобі буде, по твоїх думках.

— Ні,— відповідає,— не можу більше. Змучився весь, не виходить. Покажи кам'яну квітку.

— Показати,— каже,— просто, та потім шкодуватимеш.

— Не відпустиш з гори?

— Чому не відпущу! Дорога відкрита, та тільки до мене ж повертаються.

— Покажи, зроби ласку!

Вона ще його умовляла:

— Може, ще спробуєш сам добитися! — за Прокоповича теж пригадала: — Він же тебе пожалів, тепер твоя черга його пожаліти.— Про наречену нагадала: — Душі в тобі дівчина не чує, а ти вбік дивишся.

— Знаю я,— кричить Данилко,— а тільки без квітки мені життя нема. Покажи!

— Коли так,— каже,— ходімо, Даниле-майстре, у мій сад.

Сказала й підвелась. Тут і зашуміло щось, наче земля посипалась. Дивиться Данилко, а стін ніяких нема. Дерева стоять височенні, тільки не такі, як у наших лісах, а кам'яні. Деякі мармурові, деякі з каменю-змійовика... Ну, всякі... Тільки живі, з гіллям, з листячком. Від вітру похитуються і шурхотять, наче галькою хто підкидає. Нижче трава, теж кам'яна. Лазурова, червона... різна... Сонечка не видно, а ясно, як перед заходом. Поміж деревами змійки золотенькі коливаються, немов танцюють. Від них і світло йде.

І от підвела та дівчина Данилка до великої галявини. Земля тут як проста глина, а по ній кущі чорні, як оксамит. На цих кущах великі зелені дзвіночки малахітові і в кожному сурм'яна зірочка. Вогневі бджілки над тими квітками виблискують, а зірочки тонісінько подзенькують, немов співають.

— Ну, Даниле-майстре, подивився? — питає Хазяйка.

— Не знайдеш,— відповідає Данилко,— каменю, щоб отаке зробити.

— Якби ти сам вигадав, дала б тобі такий камінь, а тепер не можу.— Сказала і рукою махнула. Знову зашуміло, і Данилко на тім же камені, в ямці опинився. Вітер так і свистить. Ну, звісно, осінь.

Прийшов Данилко додому, а того дня саме в нареченої вечірка була. Спочатку Данилко веселого з себе вдавав — пісень співав, танцював, а потім і стуманів. Наречена аж злякалась:

— Що з тобою? Ти немов на похороні!

А він і каже:

— Голову розломило. В очах чорне з зеленим та червоним. Світу не бачу.

На тому вечірка й скінчилася. За звичаєм, наречена з подругами проводжати нареченого пішла. А чи довга дорога, коли через дім чи через два жили. От Катруся й каже:

— Ходімо, дівчата, кругом. Нашою вулицею до кінця дійдемо, а Єланською повернемося.

Про себе думає: «Обвіє Данилка вітром,— чи не краще йому стане».

А подружкам що... Раді-радісінькі.

— І правда,— кричать,— провести треба. Надто він близько живе — проводжальної пісні йому як слід зовсім не співали.

А ніч тиха була, і сніжок падав. Саме для прогулянки час. От вони й пішли. Наречений з нареченою попереду, а подружки нареченої з парубками, які на вечірці були, відстали трошки. Заспівали дівки цієї пісні проводжальної. А вона протяжно та жалібно співається, зовсім як за небіжчиком. Катруся бачить — зовсім ні до чого це: «І без того Данилко в мене невеселий, а вони ще такої сумної співати надумали».

Намагається відвести Данилка на інші думки. Він розбалакався трохи, та тільки скоро знову зажурився. Подружки Катрусині тим часом проводжальну скінчили, веселих почали. Сміх у них та біганина, а Данилко йде, голову похилив. Хоч як намагається Катруся, не може розвеселити. Так і додому дійшли. Подружки з парубками стали розходитися — кому куди, а Данилко вже без обряду наречену свою провів і додому пішов.

Прокопович давно спав. Данилко потихеньку запалив вогонь, витяг свої чаші, на середину хати і стоїть, оглядає їх. В той час Прокопович кашлем зайшовся. Так і надривається. Він, бач, на ті роки зовсім хворий став. Кашлем цим Данилка, як ножем по серцю, різонуло. Усе минуле життя пригадав. Дуже жалко йому старого стало. А Прокопович прокашлявся, питає:

— Що це ти