Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— Та от дивлюся, чи не час здавати?

— Давно,— каже,— час. Даремно тільки місце займають. Краще однаково не зробиш.

Ну, поговорили ще трошки, потім Прокопович знову заснув. І Данилко ліг, тільки сну йому нема та й нема. Ворочався-ворочався, знову підвівся, запалив вогонь, подивився на чаші, підійшов до Прокоповича. Постояв тут над старим, зітхнув...

Потім узяв молоток та як гахне по дурман-квітці,— так і хруснуло. А тієї чаші,— за панським рисунком,— не зачепив! Плюнув тільки в серединку й вибіг. Так з того часу Данилка й знайти не могли.

Хто казав, що він збожеволів, у лісі загинув, а хто казав — взяла Хазяйка його в гірничі майстри.

Насправді по-другому вийшло. Про те далі розповідь буде.

Катя,— Данилова наречена,— незаміжницею лишилася. Років два чи три минуло, як Данило зник,— вона й зовсім з тої пори, що заміж ідуть, вийшла. Дівчат за двадцять років, по-нашому, по-заводському, перестарками вважають. Парубки таких рідко сватають, удівці більше. Ну, а ця Катя, видно, гарна була, до неї все женихи лізуть, а в неї тільки й слів:

— Данилові обіцяла.

Її умовляють:

— Що поробиш! Обіцяла, та не вийшла. Тепер про це й згадувати ні до чого. Давно людина загинула.

Катя на своєму стоїть.

— Данилові обіцяла. Може, ще й прийде він.

Їй кажуть:

— Нема його в живих. Це вже напевне.

А вона затялася на своєму:

— Ніхто його мертвим не бачив, а для мене він і поготів живий.

Бачать — не сповна розуму дівка,— відчепилися. Інші ще й глузувати стали: прозвали її мертвяковою нареченою. До неї це пристало. Катя Мертвякова, та Катя Мертвякова, немов іншого прізвиська не було.

Тут якийсь мор на людей трапився, і в Каті старі обоє померли. Рідня в неї велика. Троє братів жонаті та сестер заміжніх скількись там. Сварка поміж ними й вийшла — кому на батьківському місці лишатися. Катя бачить — безладдя пішло, й каже:

— Піду я в Данилкову хату жити. Зовсім Прокопович старий став. Хоч його догляну.

Брати-сестри умовляють, звичайно:

— Не підходяще це, сестро. Прокопович хоч стара людина, а мало що про тебе сказати можуть.

— Мені,— відповідає,— що? Не я плетухою стану. Адже Прокопович мені не чужий. Названий батько моєму Данилові. Татком його зватиму.

Так і пішла. Воно й те сказати: рідні не дуже чіплялись. Про себе думали: зайвий з родини — шуму менше. А Прокопович що? Йому це до душі припало.

— Спасибі,— каже,— Катрусю, що про мене згадала.

От і стали вони жити. Прокопович за верстатом сидить, а Катя по хазяйству бігає — на городі там, зварити щось, тощо. Хазяйство невеличке, звичайно, на двох... Катя — дівчина моторна, чи довго їй!.. Упорається й сідає за яке-небудь рукоділля: пошити-зв'язати, чи мало що. Спершу в них гладенько котилося, тільки Прокоповичу все гірше та гірше. День сидить, два лежить. Спрацювався, старий став. Катя й замислилася, як вони далі житимуть.

«Рукоділлям жіночим не прогодуємось, а іншого ремесла не знаю».

От і каже Прокоповичу:

— Таточку! Ти б навчив мене чого простішого.

Прокоповичу аж смішно стало.

— Що це ти? Хіба дівоче діло за малахітом сидіти! Зроду такого не чув.

Ну, вона все-таки приглядатися до Прокоповичевого ремесла стала. Допомагала йому, де можна. Розпиляти там, пошліфувати. Прокопович і почав їй то те, то інше показувати. Не те щоб справжнє. Бляшку обточити, ручки до виделок-ножів зробити, та й інше, що в ходу було. Дрібна, звичайно, справа, копійчана, а все підмога на випадок.

Прокопович недовго зажився. Тут брати-сестри вже примушувати Катю почали:

— Тепер ти змушена заміж виходити. Як ти сама житимеш?

Катя їх обрізала:

— Не ваш клопіт. Ніякого мені вашого жениха не треба. Прийде Данилко. Вивчиться в місті і прийде.

Брати-сестри руками на неї махають:

— Чи ти сповна розуму, Катерино? Отаке й казати гріх. Давно померла людина, а вона її чекає! Диви, ще марити почнеш.

— Не боюсь,— відповідає,— цього.

Тоді родичі питають:

— А з чого ж ти житимеш?

— Про це,— відповідає,— теж не турбуйтесь. Продержусь сама.

Брати-сестри так зрозуміли, що від Прокоповича грошенята лишились, і знову за своє:

— От і вийшла дурна! Коли гроші є, чоловік безпремінно в хаті потрібен. Чого доброго — поласиться хтось на гроші. Скрутять тобі голову, як курчаті. Тільки й світу бачила.

— Скільки,— відповідає,— на мою долю покладено, стільки й побачу.

Брати-сестри довго ще гомоніли. Хто кричить, хто вмовляє, хто плаче, а Катя товче своєї:

— Продержусь сама. Ніякого вашого жениха не треба. Давно в мене є.

Розсердились, звичайно, родичі:

— В разі чого, до нас і на очі не з'являйся!

— Спасибі,— відповідає,— братики милі, сестриці ласкаві! Пам'ятатиму. Самі не забудьте — мимо проходьте!

Сміється, значить. Ну, рідня й дверима грюкнула.

Лишилася Катя сама-самісінька. Поплакала, звичайно, спочатку, потім і каже:

— Брешеш! Не піддамся!

Втерла сльози і по хазяйству почала поратись. Мити та шкребти — чистоту наводити. Упоралася — і одразу до верстата сіла. Тут теж свій порядок наводити стала. Що їй не потрібне, те далі, а що їй повсякчас треба,