Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

найпростішу, а дивишся на неї — серце радіє. Ну, а ця чаша кого порадує? Нащо вона? Хто не подивиться, кожен, як Катруся, подивується, яке, мовляв, у майстра око та руки, як у нього терпіння вистачило ніде камінь не обломити.

— А де схибив,— сміються майстри,— там підклеїв та поліровкою прикрив, і кінців не знайдеш.

— От-от... А де, питаю, краса каменю? Тут прожилка пройшла, а ти на ній дірки просвердлюєш та квіточки ріжеш. Нащо вони тут? Адже камінь тільки псуєш. А камінь же який! Перший камінь! Розумієте, перший!

Гарячитись почав. Випив, видно, трошки.

Майстри й кажуть Данилкові, що йому й Прокопович не раз казав:

— Камінь — камінь і є. Що з ним зробиш? Наша справа така — точити та різати.

Був тільки тут дідок один. Він ще Прокоповича і тих — інших майстрів — учив. Усі його дідусем звали. Зовсім древній дідусенько, а теж цю розмову зрозумів та й каже Данилкові:

— Ти, любий синку, цією мостиною не ходи! З голови викинь! А то потрапиш до Хазяйки в гірничі майстри...

— Які майстри, дідусю?

— А такі... в горі живуть, ніхто їх не бачить... Що Хазяйці знадобиться, те вони і зроблять. Трапилось мені якось бачити. Ото робота! Од нашої, од тутешньої, відмінна.

Усім цікаво стало. Питають,— який виріб бачив.

— Та змійку,— каже,— оту, що ви на зарукав'я точите.

— Ну, й що? Яка вона?

— Од тутешніх, кажу, відмінна. Будь-який майстер побачить, одразу пізнає — не тутешня робота. У наших змійка, хоч як чисто виточать, кам'яна, а тут як є жива. Хребтець чорненький, очки... Так і дивись — клюне, їм хіба що? Вони квітку кам'яну бачили, красу зрозуміли.

Данилко, як почув про кам'яну квітку, давай питати старого. Той по совісті сказав:

— Не знаю, милий сину. Чув, що є така квітка. Бачити її нашому братові не можна. Хто подивиться, тому білий світ не милий стане.

Данилко на це й каже:

— Я погодився б.

Тут Катруся, наречена його, так і затремтіла:

— Що ти, що ти, Данилку! Невже тобі білий світ набрид? — та в сльози. Прокопович і інші майстри зрозуміли, в чому справа, почали старого майстра на сміх здіймати:

— Виживати з розуму, дідусю, став. Казки розповідаєш. Парубка даремно з пантелику збиваєш.

Старий розпалився, по столу грюкнув:

— Є така квітка! Парубок правду каже: каменю ми не розуміємо. У тій квітці красу показано.

Майстри сміються:

— Хильнув, дідусю, зайве!

А він своєї:

— Є кам'яна квітка!

Розійшлися гості, а в Данилка та розмова з голови не виходить. Знову почав до лісу бігати та коло своєї дурман-квітки ходити, а про весілля й не згадує. Прокопович уже примушувати почав.

— Чого ти дівчину ганьбиш? Скільки років вона нареченою ходитиме? Так і жди — глузувати з неї почнуть. Хіба мало плетух?

Данилко все своєї:

— Почекай трошки! Ось тільки придумаю та камінь підходящий підберу.

І занадився на мідний рудник — на Гумешки. Коли в шахту спуститься, по забоях обійде, коли нагорі каміння перебирає. От якось повернув камінь, оглянув його та й каже:

— Ні, не той...

Тільки це вимовив, хтось і каже:

— В іншому місці пошукай... коло Зміїної гірки.

Дивиться Данилко — нікого нема. Хто б це? Жартують, чи що... Наче й сховатися ніде. Подивився що, пішов додому, а вслід йому знову:

— Чуєш, Даниле-майстре? Коло Зміїної гірки, кажу.

Оглянувся Данилко — жінку якусь ледве видно, як туман голубенький. Потім нічого не стало.

«Що,— думає,— за штука? Невже сама? А що, коли справді піти на Зміїну?»

Зміїну гірку Данилко добре знав. Тут же вона була, недалеко від Гумешок. Тепер її нема, давно всю зрили, а раніше камінь з гори брали.

От другого дня й пішов туди Данилко. Гірка хоч невеличка, а крутенька. З одного боку й зовсім як зрізана. Глядільце[4] тут першосортне. Всі шари видно, краще нема куди.

Підійшов Данилко до цього глядільця, а тут малахітину вивернуто. Великий камінь — на руках не віднести, і ніби оброблений на зразок кущика. Почав оглядати Данилко цю знахідку. Усе, як йому треба: колір знизу густіший, прожилки на тих самих місцях, де потрібно... Ну, все, як є... Зрадів Данилко, швидше по коняку побіг, привіз камінь додому, каже Прокоповичеві:

— Диви-но, камінь який! Ніби навмисне для моєї роботи. Тепер хутко зроблю. Тоді й одружуся. Справді, заждалася мене Катруся. Та й мені це нелегко. От тільки ця робота мене й тримає. Швидше б її закінчити!

Ну, і взявся Данилко за той камінь. Ні дня, ні ночі не знає. А Прокопович помовчує. Може, вгамується парубок, як охоту зжене. Робота швидко йде. Низ каменя обробив. Точнісінько, бач, як кущ дурману. Листя широке купкою, зубчики, прожилки — все прийшлось якнайкраще. Прокопович і то каже — жива квітка, хоч рукою помацай. Ну, а як до вершечка дійшов — тут і загальмувало. Стеблинку виточив, бокові листочки тонесенькі — як тільки тримаються! Чашку, як у дурману-квітки, а не те... Нежива стала і красу втратила. Данилко тут і сну позбувся. Сидить над тією своєю чашею, придумує, як би виправити, краще зробити. Прокопович та інші майстри, які заходили подивитись, дивуються,— чого ще парубкові треба? Чаша вийшла — ніхто такої не зробив, а йому негаразд. Спантеличився парубок, лікувати його треба. Катруся чує, що люди говорять,— плакати почала. Це Данилка й напоумило.