Симона Вілар - Сповідь суперниці

class="book">— О, государю! Будьте великодушні! Ми з сером Едгаром кохаємо одне одного й просимо обвінчати нас.

Це було сказано, й це чули всі. Тепер скандал не вдасться так просто зам’яти. І я сама підказала батькові, як його уникнути.

Едгар дивився на мене з подивом. А я повторила:

— Зробіть мене дружиною цього лицаря, батьку, і ваша щаслива донька буде вдячна вам до кінця своїх днів.

— Ідіть до себе, Бертрадо, — сухо сказав Генріх. — А ви, сере Обрі, виконуйте наказ.

* * *

Якщо король і був вражений тим, що сталося, це ще не було причиною, щоб відмовитися від служби на знак пам’яті про первістка.

А вже зраночку старий Фалез гув, ніби вулик.

Мене провідала Мод.

— Вітаю, Бертрадо. Ліпшого способу підставити голову Едгара під сокиру ви придумати не могли.

Я ще не зовсім прокинулася і тому досить різко відповіла, що поки Едгар Армстронг залишається лицарем Храму, його долю має право вирішувати лише Папа Римський. І до чого кумедно було мені спостерігати, як видовжилося обличчя цієї дурепи.

Пізніше моя вірна Клара доповіла, що зранку король мав бесіду зі Стефаном Мартеном і Робертом Глочестером. Я була задоволена. Поки все йшло так, як я і розраховувала. Адже якби батько мав намір позбутися Едгара, він би уже відіслав його до Руана в кайданах. А він цього не зробив. Нещодавно він узяв позику в тамплієрів, і йому зараз невигідно з ними сваритися. Тому навряд чи він пожертвує Едгаром. Але тут на мене напосілися інші думки. Що, коли батько розгнівається на мене? Що, коли запроторить у монастир? Сили небесні — будь-що, тільки не це!

Але я б нізащо не виказала свого страху. Звеліла ошатно вбрати себе й пішла відвідати свою мачуху Аделізу. Я була весела, жартувала. Гралася з собачками Аделізи, глузувала з її папуги. Аделіза так витріщалася на мене, що вже саме це могло розвеселити мене більше, ніж усі її болонки й папуга.

— Хіба ви не боїтеся за життя свого обранця, Бертрадо? — нарешті наважилася запитати королева.

Набагато більше мене цікавила власна доля. Та я все підготувала для піднесення Едгара, я підвела до цього короля, зробила все, аби він дійшов висновку, що я можу бути дружиною Армстронга. А коли мій непередбачуваний батько вирішить інакше — мені не уникнути постригу в черниці.

Після полудня я занервувала, а ближче до вечора почала панікувати. Мені вже було не до візитів. Я послала Клару до Глочестера. Невже Робертові важко хоч звісточку мені надіслати?

Роберт прийшов сам.

— Тебе хоче бачити король, Берт.

Я стягла навколо горла шаль. Обличчя брата було кам’яним. Але… Але… Трісни моя шнурівка! — які веселі бісики танцювали в його очах!

І я змогла опанувати себе. Відкинула шаль і навіть трохи наклала рум’янцю на щоки. Бачила за темною поверхнею олив’яного дзеркала, як Роберт дивиться на мене. З очевидним замилуванням.

— Тебе нічим не взяти, Берт. Ну ти й бісеня!

Я розсміялася.

— Але яка з цього бісеняти вийде графиня! Адже не відправить батько мене в монастир.

Його величезне підборіддя затремтіло від тамованого сміху.

— Та куди там, черниця з тебе вийшла б нікудишня.

Отже, він подарував мені надію. І це додало сили, аби витримати розмову з королем. Звісно, спочатку він вергав громи. А я лише повторювала про своє земне кохання, але коли батько заспокоївся, так і сказала, що хочу стати графинею Норфолка. Схоже, Роберт і справді вже говорив з ним на цю тему, і батько зрозумів, куди я гну.

— Тобі відомо, Бертрадо, що Господь не посилає щастя непокірливим дітям?

— Так, Ваша Величносте. Але я чиню так, щоб не нашкодити вашим інтересам. І я кохаю цього чоловіка.

— О, мовчи, мовчи! — махнув рукою батько. І раптом став замисленим. — Твоє почуття до сакса не тільки від серця. Чи мені не знати тебе, дитино моя? Нехай мене завтра позбавлять трону, якщо ти не спланувала все заздалегідь.

Я схилилась у поклоні.

— Государю, я ваша донька, і ви наскрізь бачите мою душу.

Глибока складка залягла біля його губів.

— Так, Бертрадо. Я бачу твою душу. Мені гірко, що ти піддала мої почуття до тебе такому випробуванню. І ще гірко мені, бо ти, домагаючись свого, йшла навпростець, навіть не розуміючи, що вибір твій — помилка. Я не сподіваюся, що ти будеш щаслива в цьому шлюбі.

Ось воно! Він сказав слово «шлюб»!

Я мало не задихнулася.

— То ви вирішили, государю? Я отримаю цього чоловіка?

— Так! Як мисливський трофей. Коли вас заручать, у тебе вже не буде шляху до відступу. Про одне тільки молю Бога, — щоб тобі не довелося гірко каятися через своє рішення.

— А ви зробите Едгара графом Норфолка?

— Не зараз, але все можливо.

— Тоді мені не буде про що жалкувати.

Наступного дня нас із Едгаром заручили в тій самій каплиці, де я домоглася від нього прояву почуттів. Ми стали нареченим і нареченою. Але батько не хотів нашого поквапливого вінчання. Мене навіть здивувало, що він відклав наше весілля на цілих півтора року. Але, як мені пояснив Глочестер, королю просто необхідно було переконатися, що Едгар впорається з зобов’язаннями, які накладе на нього його майбутній титул. А поки він буде на посаді шерифа графства Норфолкського. І якщо король залишиться ним задоволений… Звісно, залишиться. Едгар не схожий на людину, яка не впорається з владою. Та все-таки я дала нареченому кілька порад. І як здивовано він дивився на мене під час цієї бесіди!

А незабаром він поїхав. На прощання ми з ним поцілувалися. Не так палко, як у каплиці, радше церемонно. Але мене це влаштовувало. Едгар повинен розуміти, хто я і чим він мені