Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

— Мені дуже шкода, Лоро. Це так несправедливо! Я сподіваюся, винний буде покараний.

— Навряд чи, поліція в глухому куті — вони не знають, де його шукати. Втім, яка тепер різниця? Ян помер і ніщо не зможе його повернути до життя. Все скінчено.

Симона не знайшла, що відповісти. Будь-які слова застрягали у неї в горлі. Нова втрата, новий біль, нова рана в серці, яка ніколи не загоїться. Якщо бог і існує, то він вкрай безжальний: забирати близьких людей — одна з його найулюбленіших розваг.

Повернувшись додому, Симона скинула з себе мокрий одяг, прийняла гарячий душ і заварила велику чашку міцної кави. Їй було погано, дуже погано. З Яном вони давно не бачилися, хоча час від часу телефонували один одному. І все ж таки залишалося загадкою, чому Ян не сказав, що бачив Алека. Напевно, вважав за краще діяти самостійно, хотів розібратися у всьому без сторонньої допомоги. У підсумку, його більше нема, а вона остаточно заплуталася, не знаючи, чого чекати в найближчому майбутньому.

Конверт, отриманий від Лори, все ще лежав у сумочці, і Симона сходила за ним до передпокою. Всередині був звіт детективної агенції, яка за дорученням Яна займалася пошуками сім'ї Вагрейн. Їм вдалося знайти Нікі Вагрейна, молодшого брата Алека. До загальної інформації вони додали його домашню адресу.

А ось це була удача! Симона безуспішно намагалася вийти на батьків Алека, а тут адреса його брата сама припливла до неї. Але як вона могла забути про маленького Нікі? В ті роки Симона з друзями часто відвідувала будинок їхніх батьків, і хлопчисько постійно плутався у всіх під ногами. Він вважав Алека кимось на кшталт божества, тому, коли сталася трагедія в горах, семирічний Нікі зазнав справжнього потрясіння. Він втратив сенс свого існування. Батьки навіть віддали його до спеціалізованого закладу, примушивши пройти курс психологічної реабілітації. З того часу Симона жодного разу його не бачила, хоча розуміла, що він цілком міг прикидатися братом, оскільки обидва мали розкішні світлі чуприни.

Перш ніж вирушити за вказаною у звіті адресою, Симона вирішила оновити в пам'яті образ хлопця. Для цього необхідно було знайти його фотографію в одній з численних картонних коробок, які стопкою стояли у шафі. Щоправда, в який саме коробці, Симона не пам'ятала, тому довелося їх усі витягти насеред передпокою та по черзі розкрити за допомогою канцелярського ножа. Тільки у четвертій за рахунком знайшовся великий прозорий пакет з фотографіями. Зверху лежав знімок Алека, і у Симони болісно стислося серце. Вона пам'ятала, коли було зроблено світлину — лише за тиждень до загибелі її приятеля. Того дня він встановив свій особистий рекорд за кількістю спусків на сноуборді й обличчя його сяяло щастям. Крім того, у пакеті знайшлися фотографії Яна і самої Симони, де вони всі разом або поодинці позували на тлі гір. Це був чудовий час, наповнений радістю, юнацькою безпечністю, коли живеш сьогоденням і не замислюєшся про майбутнє. Коли вважаєш, що все попереду, і з тобою ніколи нічого не станеться.

Симона відклала фотографії вбік і зосередилася на головній меті — пошуку зображення Нікі. Нарешті їй вдалося знайти світлину, де брати стояли обійнявшись біля свого будинку. На звороті було написано: «Алек і Нікі, 17 і 7 років».

«Нікі, Нікі! Поганий хлопчисько! Може, хоч ти мені скажеш, що відбувається?»

Попри сильну втому, Симона вирішила не відкладати свій візит набезрік — все одно їй не вдалося б перемкнути думки на щось інше. Вона підвелася з підлоги, зірвала з вішака куртку і, сунувши в кишеню фотографію Нікі, вибігла з квартири. Коробки залишилися стояти посеред передпокою. На найближчому перехресті вона зловила таксі, яке швидко привезло її за необхідною адресою.

На той час погода покращала. Дощ припинився, а сірі свинцеві хмари посвітлішали й стали прозорими. Але навіть сонячне світло не перетворило спальний район, куди потрапила Симона, на щось більш-менш стерпне. Нескінченні бетонні коробки брудного сірого кольору, які щільно прилягали один до одного, наганяли на неї тугу. Дівчина перетнула дорогу та опинилася безпосередньо біля багатоповерхівки з єдиним під'їздом, що полегшувало пошуки. Вона натиснула кнопку домофона і почала чекати. За хвилину з динаміка почувся молодий нахабний голос:

— Хто там?

— Даруйте, ви мені не допоможете? — швидко заговорила Симона. — Я розшукую Нікі Вагрейна, і мені дали цю адресу.

— А що вам треба від нього? — тепер у голосі відчувалася розгубленість. Юнак на тому кінці був вочевидь не готовий до розмови.

— Нікі, це ти?! Мене звуть Симона Кім. Я колись товаришувала з твоїм братом Алеком.

— І що ви хочете від мене?

— Поговорити з тобою.

— Про що це?

— Про Алека, якщо ти не проти.

Відповіді деякий час не було. Симона навіть подумала, що перервався зв'язок.

— Добре, — нарешті знову пролунало з динаміка, — я зараз вийду. Тільки у мене небагато часу — я спізнююся на тренування.

— Я тебе не затримаю, — Симона ледь не підстрибнула від радощів.

Її охопило хвилювання від думки, що вона зможе отримати відповіді на свої питання. Навіть чоловік у чорному пальті більше не викликав у неї панічного страху. Симона розуміла, чому Нікі захотів переодягнутися Алеком: його дитяча травма все ще завдавала йому болю та вимагала дій. Хлопця мучило непереборне бажання заглушити цей біль у будь-який спосіб. Тому він вибрав той шлях, який здавався йому найвірнішим — шлях помсти.

Вхідні двері з