Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

брязкотом відчинилися, з під'їзду вийшов невисокий міцний юнак зі спортивною сумкою на плечі. Він був одягнений у потерті джинси й синю куртку. І жодних світлих кучерів на голові, а лише короткий темний їжачок. Симона вирячилася на нього з думкою, що сталася якась помилка.

— Нікі? — невпевнено вимовила вона, все ще не вірячи своїм очам.

— Так, це я, — відповів юнак і збіг сходинками вниз. — А ви, як я розумію, та сама?

Симона остовпіла ще більше.

— Що означає «та сама»?

— Ну та, що була з братом у день його загибелі. Не думав, що ви насмілитеся до мене прийти.

— Чому ти так кажеш? — почала вона захищатися. — Я всього лише хотіла дізнатися, як ти живеш. І як почуваються твої батьки. А ти зовсім мене не пам'ятаєш?

Нікі кинув на неї короткий погляд і швидко попрямував тротуаром уздовж проїзної частини дороги. Зараз він був схожий на наїжачене вовченя.

— А чому я маю вас пам'ятати? — продовжив він розмову вже на ходу.

— Тому що я часто бувала у вас вдома, — Симона задріботіла слідом. — Та й батьки твої добре мене знають.

— Мої батьки померли. Будуть ще якісь питання?

Симона голосно видихнула.

— Як померли? Коли? Я нічого не знала про це.

— Ви ще багато чого не знаєте!

— Ну так розкажи!

— З чого це раптом? Ви мені ніхто.

— Тоді познайоммося ближче.

Нікі різко загальмував і повернувся до дівчини. Його очі випромінювали ненависть.

— Слухайте, відчепіться від мене, — заговорив він з металом у голосі, від якого у Симони все захололо всередині. — Я не хочу з вами мати жодних стосунків і тим паче розповідати про своє життя. Ви для мене ніхто, порожнє місце.

— Як хочеш, твоє діло, — остаточно засмутилася Симона. — Але я не розумію, чому ти так поводишся? Що поганого я тобі зробила?

— Ви? Нічого. Ви просто приперлися сюди й ставите свої дурнуваті питання. А я був дитиною, коли мій брат загинув, і давно, чуєте, давно з цим змирився.

Замовкнувши, він декілька секунд дивився на співрозмовницю, після чого розвернувся та пішов геть. Симоні не залишалося нічого іншого, як поплентатися до найближчої станції метро. Усю дорогу вона розмірковувала над ситуацією і врешті-решт дійшла висновку, що потрапила у глухий кут. З одного боку, ставало зрозумілим, що Нікі не міг маскуватися під Алека. Йому не цього дозволяли ні зріст, ні статура, та й волосся його було темніше, хіба що він натягав на себе перуку. Дійсно, так іноді трапляється — дитина дорослішає і в ній неможливо впізнати того гарненького білявого хлопчика, яким він був у дитинстві. З іншого боку, Симона повернулася до питання, кому могло знадобитися переслідувати її. І відповіді вона все ще не мала.

«Добре, розмірковуватимемо логічно, — почала вона висувати гіпотези, опускаючись ескалатором у метро. — Припустімо, Алек не загинув під лавиною, а отримав травму голови й втратив пам'ять. Могло бути? Могло! А через багато років він побачив Симону в піцерії й одразу все згадав. Звідси і його дивна поведінка. Або він зв'язався не з тими людьми, скажімо, з наркоторговцями, та, намагаючись звільнитися від них, інсценував власну смерть. Логічно? Цілком! Або такий варіант: він скоїв злочин і, щоб уникнути в'язниці, вирішив зникнути на деякий час. Хоча чому вони з Яном нічого не знали про його проблеми? Адже, якби Алек потрапив у біду, вони повинні були хоч щось помітити».

Симона дісталася додому ще завидна та насамперед прибрала з передпокою коробки. Сьогоднішній день спустошив її, і вона мріяла якнайшвидше дістатися ліжка, щоб забутися сном. Їй до біса набридли всі ці переслідування, нічні кошмари та постійне почуття провини. Тому, вже засинаючи, вона подумала, що час припинити бігати за примарами й відпустити своє минуле, як жалісливий мисливець відпускає з тенет зловленого птаха.

...

Відтоді минув місяць; весна встигла набрати обертів, і ось уже який день на вулиці трималася приємна сонячна погода — настільки тепла, що можна було дозволити собі пікнік на природі. Симона давно вмовляла Мартіна виїхати за місто, і ось нарешті їм вдалося викроїти для цього цілий вихідний. Вона почала складати їжу та напої в кошик, яким не користувалася дуже давно. Її обличчя трохи розчервонілося, а на губах грала щаслива усмішка. За останній місяць у їхньому з Мартіном житті відбулися радикальні зміни. Вони стали дуже близькими й увесь вільний час проводили разом. Бути поряд із кимось — ні з чим незрівнянне відчуття. Особливо після довгих років самотності, коли тебе чекає порожнє ліжко, одна чашка кави на столі, одна зубна щітка в скляночці. І ти не розумієш, навіщо прокидаєшся щоранку. Не рахуєш хвилини, не сподіваєшся, не прислухаєшся до кроків за закритими дверима. Та раптом твоє життя наповнюється сенсом. А ще запахами, звуками, дотиками, до яких ти не звикла, але які тобі подобається відкривати наново і наново вчитися їх відчувати.

Кошик для пікніка був майже готовий, коли на порозі кухні виріс Мартін у махровому халаті та з мокрим після душу волоссям. Відчувши аромат свіжозвареної кави, він блаженно заплющив очі.

— Можна і мені філіжаночку? І он той симпатичний сендвіч, — чоловік спробував дістати з кошика невеликий пакунок.

— Руки геть! — Симона легенько ляснула його