Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

— Не треба таксі, я дійду пішки. Буду вдома за десять хвилин.

— Ти впевнена?

— Цілком.

— Тільки зателефонуй, коли будеш на місці, — Мартін притягнув до себе Симону та поцілував у губи.

— Домовились, — вона вислизнула з його обіймів і попрямувала освітленою частиною вулиці до свого будинку, який був розташований у двох кварталах від парку.

Усю дорогу Симона розмірковувала про те, чи міг це бути чоловік у чорному пальті. Але навіщо йому знадобилося різати шини? Хотів показати, що вона у його руках і нікуди не подінеться? Що він покарає її будь-якої миті? Невже переслідувач в курсі її стосунків з Мартіном? Симона здригнулася від думки, що за нею хтось стежив, а вона цього навіть не помітила.

Дівчина прискорила крок і, опинившись біля будинку, швидко забігла до під'їзду. Внизу, у парадному чергував Карл, який сидів за столом та зосереджено читав газету. На ньому був ідеально відпрасований формений піджак і білосніжна сорочка, застебнута на всі ґудзики. Симона не бажала ні з ким розмовляти, тому коротко привіталася з чоловіком та попрямувала до ліфта. Єдине, про що вона мріяла, це прийняти гарячий душ і лягти спати, оскільки сьогоднішній день виявився для неї занадто складним. Останні події вимотали її остаточно. Симона піднялася на четвертий поверх і дістала ключі з сумочки. Вона піднесла ключ до замка, коли помітила, що двері її квартири відчинено, а з щілини пробивається тонкий промінь світла.

«Що, чорт забирай, це означає? — Симона перелякано завмерла на місці. — Хтось влаштував пастку? Ну ні, голубчику, мене так просто не обдуриш».

Не відриваючи погляду від дверей, вона позадкувала до ліфта, який все ще стояв на її поверсі, і вже через декілька секунд знову була у холі.

— Негайно викликайте поліцію! — вигукнула Симона, підбігаючи до столу консьєржа. — До моєї оселі хтось вдерся.

Карл відклав газету і здивовано подивився на дівчину.

— Люба моя, будь ласка, заспокойтеся! Чому ви вирішили, що до вас хтось вдерся?

— Тому що мої двері не замкнені, — почала пояснювати Симона, яку буквально тіпало.

— Так ось в чому справа! — чоловік широко усміхнувся. — Це, напевно, пожежники залишили їх незачиненими. Я їм казав, щоб вони все замкнули, коли йтимуть. Але ви ж знаєте цих йолопів — завжди з ними купа проблем.

— Пожежники? У мене що, була пожежа?

— Та ні, яка там пожежа, — відмахнувся Карл. — Сьогодні по всьому будинку проводилася планова перевірка пожежної безпеки. Я попереджав вас минулого тижня. Он і оголошення висить.

— Боже мій, я зовсім забула, — Симона відчула, як починає червоніти, мов маленьке дівчисько. — Адже ви справді мене попереджали. Вибачте за цю дурість з мого боку.

— Не вибачайтеся, таке з кожним може трапитися. Хочете, я піднімуся разом з вами у квартиру?

— Ні, дякую, — напруга всередині неї поступово почала спадати. — Все добре, я впораюся сама.

Симона повернулася до своєї оселі, але в душ не пішла — сили покинули її остаточно. І все ж таки, вона перевірила всі закутки, щоб переконатися, що у квартирі ніхто не ховається.

«Я стаю справжнім параноїком», — подумала Симона, стягуючи з себе одяг.

Цієї миті на столі задзвонив телефон.

— Я вас слухаю, — вимовила вона у слухавку, розуміючи, що нічого доброго цей дзвінок не обіцяє.

— Симоно, у мене погані новини, — відповіла Лора тремтячим голосом. — Ян помер.

Яна поховали через два дні на Галафському кладовищі; віддати останню шану прийшло небагато людей, лише родичі та близькі знайомі, у тому числі Симона. Для неї це старе кладовище мало особливе значення — тут був похований її батько, який загинув у горах, коли їй не виповнилося й семи років. Його могила була розташована з іншого боку алеї, де тепер панувало запустіння. Проте чарівність цього місця нікуди не поділася. Кладовище випромінювало якусь надзвичайну енергію. Аура старовини наповнювала весь навколишній простір — на деяких склепах стояли дати позаминулого століття. Вузькі доріжки, розлогі клени, низькі огорожі та кам'яні надгробки — все гармоніювало дивним чином, ніби хтось навмисно зібрав окремі частини разом. Симона іноді приїжджала сюди, щоб поблукати серед могил, а ще, щоб поговорити з батьком, хоча вона його майже не пам'ятала.

Сьогодні панувала сира та холодна погода, на вулиці дув потужний вітер і накрапував дощ. Але Симона не могла не прийти — адже колись вважала Яна своїм найкращим другом. Вона мужньо трималася всю церемонію прощання, притупцьовуючи на місці, щоб розігнати кров по закляклих кінцівках, і все одно промерзла мало не до самих кісток.

Коли панахида скінчилася та всі присутні почали розходитися, до Симони підійшла Лора. Її обличчя нагадувало воскову маску, а під очима пролягли темні тіні. Здавалося, вона от-от знепритомніє, і їй вдається триматися на ногах тільки завдяки диву. Вона дістала з кишені м'ятий конверт і простягла його Симоні.

— Ось, візьміть.

— Що це? — здивовано втупилася поглядом у конверт Симона.

— Я знайшла його у столі Яна. Там інформація про сім'ю Вагрейн. Можливо,