Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

— Не в цьому річ.

— А в чому тоді?

— Дещо згадала, — Симона відкинула назад голову, її погляд ковзнув верхівками дерев. — Як ми з друзями збиралися тут після школи. Бачив би ти мене на такій от дошці! Жоден хлопець не міг мене наздогнати. Це вже потім, коли ми подорослішали, то захопилися сноубордингом і почали їздити в гори.

— Ти займалася сноубордингом? — від подиву Мартін навіть зупинився. — А зараз продовжуєш кататися?

— Ні. Я давно це кинула.

— Чому?

— На те була вагома причина.

— Не хочеш казати?

Симона помовчала.

— Після загибелі мого близького друга в горах я не змогла знову встати на дошку.

— Мені дуже шкода, — в голосі Мартіна пролунали нотки жалю. — А коли це сталося, давно?

— Десять років тому. Ти навіть не уявляєш, що я тоді пережила.

І тут Симону прорвало. Вона почала захлинаючись розповідати про все, що відбулося в ті трагічні дні: і як вони втрьох з друзями поїхали в гори; і як Алек підвернув ногу; і як вони з Яном, кинувши його в таборі, почали підйом; і як після сходження лавини рятувальники шукали Алека майже добу, але так і не знайшли; і як ні вона, ні Ян дорогою додому не могли дивитися один одному в очі, адже, якби всі вчасно поїхали, то трагедії вдалося б уникнути; і як Симона багато разів намагалася поговорити з батьками Алека, а у відповідь отримувала презирливе мовчання; і як вона дала собі слово ніколи більше не підійматися в гори; і як довелося подарувати сусідському хлопчикові улюблену дошку, щоб позбутися спогадів; і як ночами їй снилися кошмари; і як антидепресанти ледь не перетворили її на наркоманку. Єдине, про що Симона змовчала, це про повернення Алека, злякавшись, що Мартін вважатиме її божевільною.

На ту мить, коли вона закінчила свою розповідь, на місто зійшли сіро-димчасті сутінки, а вздовж алеї спалахнули ліхтарі. Помітно похолоднішало — настав час повертатися.

— Змерзла? — Мартін обійняв Симону за плечі.

— Трохи, — вона охоче притиснулася до нього — на ній було легке пальто з тонкої вовни.

З головної алеї молоді люди ступили на вузьку стежину, яка звивалася серед дерев, і попрямували до головних воріт. Це дозволяло їм скоротити шлях і вже за кілька хвилин вони залишили межі парку.

— Мені дуже шкода твого друга, — Мартін нарешті випустив Симону з обіймів, — але дозволь дати тобі пораду. Викинь все з голови, інакше згориш, позбудешся життєвої сили. Повір мені, я знаю, про що кажу.

Симона уважно подивилася на свого супутника.

— Це пролунало так, ніби ти теж втратив близьку людину.

— Ти вгадала. Але зараз мені не хочеться це обговорювати, — відповів Мартін. — Гайда вечеряти. Я страшенно зголоднів.

Щоб потрапити на стоянку машин, їм залишалося перейти на інший бік вулиці.

— А куди ми поїдемо?

— На твій вибір.

— Тоді пропоную «Neapolitano».

— Ми там були позавчора.

— Ну то й що? Там смачна піца.

Мартін задумливо почухав підборіддя.

— Я пропоную дещо інше. У мене є на прикметі один японський ресторан...

— Нізащо! — перервала його Симона та заперечливо помотала головою. — Ніхто і ніколи не змусить мене їсти сиру рибу.

— Дурненька, я не примушую тебе їсти сиру рибу, — поблажливо усміхнувся чоловік. — В японській кухні й без неї багато чудових страв.

— Ну добре, якщо ти наполягаєш. Тільки відразу скажу — це погана ідея. А раптом мені там не сподобається?

— Тоді підемо в інше місце.

Стоянка, де Мартін залишив автомобіль, виглядала безлюдною, і тільки самотній ліхтар блимав холодним світлом, наче на нього напала гикавка. Чоловік відкрив дверцята, збираючись усадити всередину Симону, коли помітив, що переднє колесо в машині спущене.

— Якого біса?..

Присівши навпочіпки, він оглянув колесо більш ретельно та виявив збоку розріз завдовжки у три сантиметри.

— У чому справа? — його занепокоєння передалося й Симоні. — Щось сталося?

— Якісь покидьки порізали шини, — відповів Мартін, перейшовши до заднього колеса, яке виглядало не краще за переднє. — Доведеться викликати евакуатор.

— Може, ти просто на щось наїхав? — припустила Симона, хоча і сама в це не дуже вірила.

— Обома колесами зразу? Навряд чи. Ні, тут явно попрацювали ножем. Бачиш, які чіткі краї?

«Невже він і до Мартіна добрався?» — подумала Симона, проте вголос вимовила інше.

— Не розумію, навіщо комусь навмисно пробивати твої шини? Мабуть, це були підлітки.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — Мартін витяг з кишені телефон. — Я викличу тобі таксі. Добре? Боюся, залишок вечора мені доведеться провести на станції техобслуговування.