Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

водяник Тиціан. Ми довго воювали, щоб його водяну домівку не знищили Захланські, і майже добилися успіху в цьому, та тут одна з тих сестер, пані Надія, закликала болотяників до озера. Тепер вони перетворять його на болото! І тоді його точно засиплють сміттям і зарівняють бульдозерами! — Дзвінка аж хлюпнула носом.

— Повірити в це таки важко. Але думаю, що відвідати озеро треба обов’язково! Завтра зранку підемо! Я зберу нашу пенсійну команду, і вирушимо засмагати! А до речі, хто такі болотяники?

— От прочитай! — Джмеленя простягнула бабці книжку, розгорнувши її на потрібній сторінці.

Бабця Леся поправила окуляри на носі та хвилину зосереджено читала книгу Сварожича.

— Ну, зрозуміло! Якщо вони бояться святої води, полину, м’яти й любистку, то завтра захопимо все це на озеро!

Така обіцянка трохи підбадьорила внучку, і вона пішла бавитися своєю Наталькою.

Бабця і внучка прокинулися раненько, попили молока з домашніми булочками та вже зібрались іти по Дмитрика, як тут він сам забіг у прочинені двері.

— О, ви вже прокинулись! А я до вас!

— І тобі не спиться! — всміхнулася бабуся. — Пішли кропити болотяників!

— А ви вже знаєте? І повірили в них? — від здивування Дмитрикові окуляри сповзли на кінчик носа.

— Знаю, але ще не повірила! — Бабця Леся підхопила сумку з банкою святої води, і всі дружно потупцяли сходами вниз. По дорозі вона погукала двірничку, пані Фросю, дідів Петра і Василя, й усі разом рушили на Канікульне озеро.

* * *

Тиціан нишком прокрався у свою домівку. Ольма стояла на чатах у очереті, спостерігаючи, як за кілька метрів від них рилися в намулі жабуни. На щастя, болотяні зайди здійняли таку каламуть, що у воді годі було щось розгледіти.

— Мій гамак порвали! Розвели пилюку в моїй водоймі! — бурмотів Тиціан, майже наосліп тиняючись по спальні. — Як я тут батькову карту знайду?

— Тихіше, — попрохала Ольма, — у болотяників дуже добрий слух!

Водяник замовк. Він трохи потинявся між поламаних меблів, піднімаючи їх уламки, роздивляючись і кидаючи назад. Довго стояв біля своєї педальної пральної машинки, розтрощеної вщент, потім зірвав з гілки картину з товстою тітонькою й поклав її до сумки. Потім туди ж сховав своїх кухняних равликів, щоб надарма не пропали. Тиціан востаннє обвів поглядом свою зруйновану домівку та вирішив, що решту речей нема чого забирати, так сильно їх потрощили болотяники. Залишився лише авіаріум із тарганами.

— Тікай! — стиха крикнула Ольма з очеретів.

Тиціан відчув рух води за собою. Там, у каламуті, рухалось щось велике. Повільно обернувшись, водяник застиг від переляку. За рогозяною стіною стояв величезний жабун і з цікавістю дивився на тарганів у повітряній бульбашці. Схоже, ці комахи цікавили його насамперед з гастрономічної точки зору. Жабун непоспіхом розтулив рота, облизнувся й підплив до авіаріума.

— Ні-і-і-і! — щосили закричав водяник і, забувши про страх, кинувся на непроханого гостя.

Схопивши металеву ніжку від столу, Тиціан розірвав нею павутиння, що тримало пакет з повітрям, і тарганяча бульбашка шмигнула до поверхні води разом з пакетом.

— От і зустрілись віч-на-віч! — якомога грізніше мовив Тиціан, щоб не видати свого страху. — Геть із моєї домівки! Геть із мого озера!

Жабун кліпнув очима, вихопив ніжку й зігнув її у вузлик. Злорадно всміхаючись, рушив на водяника.

— Добре, поговоримо іншим разом! — Водяник обернувся і, вдаривши перетинками по воді, стрілою метнувся в очерети. Та до них не доплив. Довгий жабунячий язик вистрілив з пащі слідом за ним і обвив його ногу. Потвора почала втягувати язика разом зі здобиччю.

— Ні-і-і! Геть від мене! Пусти! Я господар цього озера! — Тиціан схопився руками за язик болотяника, а ногами вперся в його губи, з останніх сил намагаючись звільнитись. Проте ворог був набагато сильніший. Болотяник надувся й засмикав язиком. Його гострі зуби вперлись у Тиціанові долоні. Від смороду, що йшов від болотяника, у Тиціана паморочилося в голові. Бувай рідне озеро, бувай блакитний світе! Як несправедливо, коли тебе їдять на обід! Кинувши прощальний погляд на свій дім, водяник помітив у креденсі кілька повітряних кульок із пахощами. На одній із кульок було написано: «Запах полину від кольок у животі».

З останніх сил Тиціан відпихнувся від пащі та схопив цю кульку. Швидко пробивши її об зуб болотяника, він спрямував вирій з бульбашок просто йому в горлянку. Гіркий полиновий аромат умить заповнив півозера. Болотяник від жаху дременув назад, виплюнувши Тиціана. І без того банькаті очі ще більше полізли на плаский лоб. Полинові бульбашки зграями виривалися з болотяникової пащеки й ніздрів. Той різко набрав у себе води, закашлявся, почав надуватися й нарешті пчихнув. Від того пчихового вибуху водяника шпурнуло вглиб очеретів, а самого жабуна викинуло на берег.

— На здоров’я! — буркнув Тиціан, підводячись на ноги.

— Ква-а-ар-р-р! — чи то квакнуло, чи загарчало за спиною.

Затріщали очеретяні стебла, ламаючись під тушами ще кількох болотяників. Водяник вчасно ухилився від двох запущених у нього язиків. На його щастя, язики переплелись між собою, і коли жабуни різко їх втягнули, то зіткнулися головами, наче в поцілунку.

З протилежного боку з’явився ще один жабун-болотяник, але він не встиг заподіяти шкоди Тиціану, бо Ольма, вистрибнувши з очеретяних заростей, угріла потвору замашистим бучком.

— Бігом! — гукнула вона.

— Мої таргани! Я без них не піду!

Ольма розтиснула кулак і показала на долоні двох переляканих тарганчиків.

Русалка з водяником дременули в захист верболозів.

* * *

— Йой, щось скаче!

Дзвінка з Дмитриком перезирнулися. Невже це болотяник їх налякав?

— Дівчатка, — ніжно звернувся дід Василь до сусідок, — це просто жаби! Звичайнісінькі жаби! Тільки чому їх так багато? І всі вони кудись