Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

А потім дають чай без води. Мені цей пакетик що, смоктати?

— Ви… ви… вибачте! — пролепетала Джмеленя, червоніючи по самі вуха. — Я думала, що ви бо… бо… болотяник!

— От дякую! Мене ще болотяником не називали. Ходіть, діти, бавитися кудись інде. Не заважайте порядним людям працювати! — Робітник зачинив кришкою люк і пішов геть.

Діти відійшли від люка та знову сіли на лавку. Декілька хвилин вони мовчали, не зводячи погляду від кришки. Та лежала тихо й не ворушилася. Коли Джмеленя і Дмитрик вирішили, що ніяких болотяників сьогодні вже не буде, з-під землі долинув зойк, хлюпання й голосна колотнеча. Хтось гепав по стінках, кректав, зойкав, борюкався, пищав і видавав ще цілу купу різноманітних звуків. Здавалося, хтось б’ється просто в каналізаційних стоках.

— Почалося! Ідуть! — прошепотів Дмитрик, піднімаючи руку з чайним пакетиком.

— А може, це знову комунальники? — припустила Дзвінка.

— А чого вони так галасують?

— Може, в індіанців граються!

Важка кришка злетіла з люка, декілька разів голосно брязнула по бруківці й затихла. З люка з’явилися руки з перетинками між пальцями й Тиціанова чуприна. Та враз водяник зник у темному тунелі, а на його місці з’явилася широчезна зелено-коричнева голова з бородавчастою шкірою; вона заледве пролізла в люк. Над головою, наче бульбашки на поверхні води, стирчали два золотисті ока. Перед ними горбочками здіймалися ніздрі. Широчезний ротище розтягався поздовж усієї цієї плескатої макітри. Вилитий жабун! У м’ясисті бородавчасті губи впиралися гострі ікла, у пащеці, наче товстезна зміюка, ворушився язик.

— А-а-а-а-а! — заволала Дзвінка та впала на траву.

— А-а-а-а-а! — заволав Дмитрик і пожбурив цілу пачку м’ятного чаю в гидотну пащеку.

— Кве-е-е! — крекнула жаб’яча голова та зникла в люку.

На мить гамір затихнув. Жабун знову вистромився, голосно пчихнув, і подерті заслинені пакетики чаю полетіли врізнобіч, прилипаючи до тротуару, дерев, лавки. Тоді потвору ніби затягло в каналізацію. Тепер нагору вирвалася Ольма, обличчя замурзане, волосся злиплося в брудні віхті, на носі — підгнила бананова шкірка. Слідом за Ольмою виліз Тиціан.

— Зачиняй люк! — крикнув Тиціан і штовхнув важезну чавунну кришку до каналізаційної шахти.

Знизу долітало шарудіння, пирхання й незадоволене бурмотіння. Діти перелякано дивилися на водяних мешканців, а ті перелякано дивилися на люк, наче той ось-ось мав сказитися.

— Здається, пішли геть! — прошепотіла Ольма, важко дихаючи.

— А запах залишився! — пробурмотів Тиціан.

Обабіч тротуару сказилися каналізаційні ґрати: затряслися, злетіли в повітря й гепнулися в пісочницю. У вузький отвір протиснулася широка голова з риб’ячим плавником на тім’ї. Слідом з’явилося драглисте тіло в жаб’ячій шубці та яскравим мохом на спині. За мить болотяник стояв на бруківці, а за ним ліз наступний, і ще один, і ще.

— Потрібно зупинити їх! — крикнув Тиціан, кидаючись до непрошених гостей.

— Але… Тиціане, їх надто багато!

Водяник великими розмашистими кроками кинувся на жабунів. Ті поглипали на нього своїми очиськами й розвернулися мордами до скверу. Вони були схожі на помилку природи: ні жаби, ні люди, ні бегемоти. Слизькі, з бородавчастою шкірою, довгими задніми лапами й короткими передніми, подібними на людські руки.

Тиціан стрибнув на найближчу жабунячу спину. Жабун відштовхнувся від тротуару, стрибнув на кілька метрів угору, долетів до балкона другого поверху, пролетів повз густу крону липи та приземлився посеред Кленової вулиці. Тиціана на ньому не було!

Болотяники велетенськими стрибками понеслися у сквер і один по одному перемахнули через бетонний паркан. Дзвінка і Дмитрик завмерли.

На іншому боці вулиці стояли пані Фрося з мітлою та квітникар Любомир. Вони зачаровано подивилися вслід болотяникам-жабунам. Фрося тицьнула Любка держаком мітли під ребра й запитала:

— Ти бачив, які величезні метелики полетіли?

— Та-а-ак! Наче півонії чи жоржини! Така краса!

— Захланська побачила в бадилинці троянду, а мешканці нашого будинку замість болотяників бачать метеликів! — сказала Джмеленя.

— Болотяники — майстри ілюзій! — мовила Ольма. — Куди ж зник Тиціан?

У кроні липи щось затріщало. А за мить на тротуар упав Тиціан. Звівшись на ноги, водяник жалібно подивився в бік озера й сумно прошепотів:

— Моя домівка… Мій скарб… Вони знайдуть мій скарб! — на його очах забриніли дві великі краплини.

— Тиціан починає підсихати! Занадто довго на повітрі! — Ольма підбігла до водяника й потягнула його за руку до каналізаційного люка. — Швидше вниз! Там волого!

— Тиціане, ти сказав, що жабуни знайдуть скарб! — Дмитрик поспішив слідом. — Ти ніколи не розповідав про скарб!

Люк за русалкою й водяником зачинився.

Вдома знову все падало з рук. Джмеленя не могла ні читати, ні дивитись дитячі фільми чи мультики, ні малювати чи писати. Навіть її улюблена лялька Наталька вже два дні сиділа на самоті у своїй коробці.

Дівчинка сіла на широке підвіконня у вітальні, обняла коліна руками й дивилася крізь шибку на вулицю. Справи з озером здавалися безнадійними. А у світі немає нічого гіршого, ніж безнадія.

У вітальню зайшла бабця Леся й відразу попрямувала до внучки.

— Дзвіночко, ти чого така сумна? Може, тобі відбивну засмажити?

— Дякую, бабуню, не хочу.

— Щось тебе мучить, а ти мовчиш! Ану, я тебе слухаю! Ми ж подруги! Що сталося? — бабця також сіла на підвіконня та обійняла Дзвінку.

— Я б розказала, але ти все одно не повіриш. Це надто фантастично!

— Ти, головне, кажи, а я вже подумаю, фантастика то чи ні.

— У нашому Канікульному озері, що за платановим сквером, живе