Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

Тисячі жабок стрибали та лізли в парканову діру, наче тікаючи від когось. Вся трава у скверику між стовбурами платанів уже була вкрита сірими і громіздкими ропухами, стрункими і стрибучими трав’яними жабами та мініатюрними салатовими квакшами. Уся ця жаб’яча маса дружно прямувала геть від озера й парку навколо нього. Слідом за жабами по стежці, волочачи за собою хвости, повзло два-три десятки тритонів, схожих на маленьких ящірок.

Діти знизали плечима, мовляв, невідомо що коїться, і також пролізли в діру. На березі озера пані Фрося і пані Леся в один голос вигукнули:

— Яка парасолька! Які лежаки!

А діди вторили їм своїми басами:

— Ква-а-ас! Пи-и-иво!

За ніч Канікульне озеро змінилося до невизнання. Береги зеленіли доглянутими газонами, тішили око квітниками, стежками з різнобарвного гравію. Чистесенька вода накочувалась хвильками на пісочний пляж. Біля ятки з морозивом у піску стояли парасольки, а під ними вишикувались ряди шезлонгів. З боку новобудови на березі вже не було гір сміття, натомість з’явилась дерев’яна набережна з поруччям, лавками й кріслами-гойдалками. За нею виднівся суперовий дитячий майданчик. Таких класнючих стінок, гірок, будиночків, гойданок і каруселі не було в цілому Львові!

Біля старої верби з покрученим стовбуром стояла ятка з напоями. Тут можна було побачити все, чого хотілося. З яткового віконечка визирав продавець з великим, трохи пласким обличчям, булькатими очима й широчезним ротом.

— Свіжий натуральний діжковий квас! Вгамуйте спрагу в спекотний літній день!

До ятки підбігли діди.

— Налийте мені, будь ласка, півлітри квасу! Безплатно? Тоді літру! — пан Василь облизав губи й прицмокнув у очікуванні задоволення.

— А мені пива! Живе? Свіже? Не порошкове? Півлітри тут! — замовив пан Петро й почав роззиратися навколо.

— Візьміть нам молочних коктейлів! — гукнула пані Фрося, солодко потягуючись під парасолькою. — Із малиновим сиропом! — Вони разом із бабусею Лесею лежали на шезлонгах у тіні, манірно обмахуючись чудернацькими пір’яними віялами.

— Звідки це все взялося? — не розумів дід Василь. — Так скоренько зробили!

Він усівся з квасом на лавку, вигадливо сплетену з лози. Там же примостився Петро зі своїм кухлем, з якого злітала біла пивна піна.

— Яка краса! Якщо це зробив Триндикало, то я буду голосувати за нього. Нормальний мер, — мовив дід Петро.

— А може, то Захланські зафундували? Усі ці лавки, альтанки, напої, морозиво? — несміливо припустив Василь.

— Вони зимою снігу не дадуть, не те що купу грошей на благоустрій! Ну, хоча твоя Ґандзя ліпша від своєї набурмосеної сестри.

Біля дітей опинився візочок-холодильник із барвистим дашком, під його прозорою кришкою манили десятки різновидів морозива. За возиком стояв товстий продавець, з обличчя трохи схожий на жабу.

— Морозиво сьогодні безкоштовно! Вам фісташкового, малинового, з шоколадом, карамеллю чи горішками? Кульки у вафельному стаканчику чи на паличці? Пломбір, ескімо? Неймовірно смачно! — І продавець широко посміхнувся, показавши гострі зуби.

Дмитрик ковтнув слину та мовив:

— Три кульки пломбіру з шоколадом і горішками!

— А мені фісташкового. На перший раз, — попросила Дзвінка.

Морозивник спритно наклав морозивні кульки у вафлі, посипав їх тертим шоколадом і горіхами, ще й встромив туди смугасті довгі цукерки-смоктунці. Все це виглядало так апетитно, що діти раптом відчули: вони голодні-преголодні, наче зранку і не снідали. Діти роззирнулися, де б присісти.

Он біля місточка на острові Закоханих стоїть новісінька гойдалка — великий дерев’яний човен, підвішений над водою. Ото клас! Гойдаєшся в ньому і наче над водою пливеш! Дітлахи залізли в човен, Дмитрик відштовхнувся від берега ногою — і ось вони вже обоє погойдуються над хвильками озера у справжнісінькому човні!

— Ну, серйозно, — долинув до дітей голос діда Петра, — якщо довкола озера усе впорядкував Триндикало, ти будеш за нього голосувати?

— Напевно, буду! Хоча не знаю. Невже люди отак можуть швидко змінюватись?

— Не можуть! — з кущів позаду вийшли сестри Захланські, як завжди, у капелюшках, у модних і смішних сукнях, на високих підборах і зі своїми тер'єрчиками. — Люди не можуть так швидко змінюватись! — вела далі Надія. — Це не Триндикало зробив красу навколо, а я, Надія Захланська! Меценат і добродійка усенького Львова! — Надія задерла носа доверху й гордовито фиркнула. — Головне — вибрати правильну фірму. Я от уклала угоду з «Болотодизайн» — і маєте: за півдоби на місці замшілого озерця з’являється справжня оаза для наших мешканців!

Надія гордовито окинула оком газони й альтанки навколо себе та пішла до ятки під пальмовим листям. Там стояв банькатий і широкоротий чоловік, який вміло жонглював порожніми пляшками. Побачивши Захланську, він розплився в посмішці, від чого його рот зробився схожим на акулячий.

— Вишукана пані чогось бажає?

— Бажає коктейль «Малібу»! Як тут тепер гарно й респектно! Як на Гаваях. — Надія взяла келих на високій ніжці з маленькою парасолькою й нацукрованою пластеркою лимона та всілася в глибоке крісло. Смачно сьорбнувши замовленого трунку, вона відкинулася на подушки та прошепотіла:

— Им-м-м, розкішно! Просто розкішно!

Тим часом її сестра разом з паном Василем сховалися в альтанці й про щось шепотілися там. Дзвінка зиркнула в їхню сторону й побачила, як її сусід одягає Ганні на руку каблучку з сапфіром.

Дзвінка піднесла вафельний стаканчик до рота та вже хотіла скуштувати пахучого морозива, як хтось потягнув її за лікоть з човна. Те ж саме сталося і з Дмитриком. Діти озирнулись, і морозиво випало їм з рук. Позаду стояло зелене чудовисько з великими слонячими вухами і величезними червоними очиськами. Роззявивши свою жахливу пащеку, всіяну гострими й тоненькими зубами, воно сказало:

— Я Тиціан! Зустрінемось у верболозах. І не їжте цієї гидоти!

— Побігли до