Жюль Верн - 20 000 льє під водою

— Рятуватися.

— Тікати з «земної» тюрми дуже важко, а з тюрми підводної, мені здається, — зовсім неможливо.

— Ну, друже Нед, — спитав Консель, — що ви відповісте на зауваження пана?

Гарпунник розгублено мовчав. Утеча за таких обставин, в яких ми перебували, справді була неможлива. Але ж канадець — наполовину француз, і Нед Ленд чудово довів це своєю відповіддю.

— Отже, пане Аронакс, — сказав він після хвилинного роздуму, — ви не здогадуєтесь, що повинні робити люди, які не можуть утекти із своєї тюрми?

— Ні, мій друже.

— Це дуже просто: треба щоб вони влаштувалися так, ніби збираються залишитися в тюрмі.

— Ще б пак, — сказав Консель, — краще залишитися в тюрмі, ніж опинитися під нею або над нею!

— Так, але спершу треба викинути геть брамників, тюремників і сторожів, — додав Нед Ленд.

— Як, Неде? Ви серйозно думаєте заволодіти цим судном?

— Дуже серйозно, — відповів канадець.

— Це неможливо.

— А чому, пане? Адже може трапитися слушна нагода, і я не бачу, що могло б перешкодити нам скористатися нею. Якщо на борту цієї машини є не більше двадцяти чоловік, то не примусять же вони, як мені здається, відступити двох французів і одного канадця!

Краще було погодитися на пропозицію гарпунника, ніж сперечатися, і я обмежився тим, що сказав:

— Коли трапиться нагода, містере Ленд, тоді ми побачимо. Але поки що, прошу вас, наберіться терпіння. Можна діяти тільки обережно, а ви своєю запальністю лише зіпсуєте справу. Обіцяйте мені не дуже гніватися.

— Обіцяю вам, пане професоре, — сказав Нед Ленд не зовсім упевненим голосом. — Жодного грубого слова не вилетить з мого рота, жодного різкого жесту ви не побачите, коли навіть їжу не подаватимуть нам з бажаною акуратністю.

— Ви дали мені слово, — Неде, — сказав я канадцеві.

На цьому розмова припинилась, і кожен з нас поринув у свої думки. Я повинен признатися, що, незважаючи на запевняння гарпунника, не тішив себе ніякими надіями. Я не вірив у щасливу нагоду, про яку говорив Нед Ленд. Щоб так упевнено маневрувати, підводне судно повинно було мати численний екіпаж, і, значить, у разі сутички нам довелося б мати справу з надто сильним противником. До того ж треба було бути насамперед вільними, а ми були полоненими. Я навіть не бачив ніякого способу втекти з цієї залізної і герметично закритої камери. І якщо тільки дивний капітан цього судна хоче зберегти якусь таємницю, — а це здавалося досить імовірним, — він не дозволить нам вільно діяти на судні. Тепер було невідомо, чи він побажає негайно позбутися нас силою, чи висадить одного дня на який-небудь клаптик землі? Всі ці гіпотези здавалися мені дуже ймовірними, і тільки гарпунник міг сподіватися за таких обставин здобути собі волю.

Я зрозумів, між іншим, що чим більше Нед Ленд буде розмірковувати, тим більше зростатиме його роздратованість. Я бачив, що він насилу стримував себе від лайки і що його жести ставали дедалі загрозливішими. Він уставав, бігав, як дикий звір у клітці, бив у стіну то ногою, то кулаком. До того ж час минав, голод жорстоко мучив нас, а стюард цього разу не з’являвся. Нашим господарям не слід було на довгий час забувати про нас, людей, що зазнали аварії, коли вони не замишляли проти нас нічого поганого.

Нед Ленд, якого мучили спазми шлунка від голоду, все більше й більше втрачав терпець, і, незважаючи на дане слово, я справді побоювався вибуху з його боку при появі кого-небудь з команди.

Протягом двох наступних годин гнів Неда Ленда все зростав. Канадець гукав, кричав, але даремно. Залізні стіни залишалися глухі. Я не чув ніякого шуму всередині судна, яке здавалося мертвим. Воно не рухалося, бо я напевне відчув би тремтіння його корпусу від ударів гвинта. Занурившись, безперечно, у водяну безодню, воно не належало більше землі. Ця похмура тиша була жахлива. Я боявся й думати про те, скільки може тривати наше ув’язнення в цій залізній каюті. Надії, що зародилися в мені після побачення з капітаном судна, потроху зникали. Лагідність погляду цієї людини, вираз великодушності на її обличчі, благородство осанки — все згладжувалося з моєї пам’яті. Я уявляв собі цю загадкову людину такою, якою вона, очевидно, була: невблаганною, жорстокою. В моїй уяві вона стояла поза людяністю, була недоступна ніякому почуттю жалю, була непримиренним ворогом людей, яким вона поклялась у вічній ненависті.

Але невже ця людина дасть нам загинути від виснаження в цій тісній тюрмі і допустить до відчайдушних спроб, на які може штовхнути тільки лютий голод? Ця жахлива думка оволодівала моїм мозком дедалі сильніше; мене все більше охоплював божевільний, нездоланний жах. Консель залишався спокійним, Нед Ленд ричав.

Цієї миті за стіною почувся шум. По залізних плитах пролунали кроки. Засуви були відсунуті, двері відчинились, і стюард з’явився.

Перш ніж я зробив рух, щоб перешкодити йому, канадець кинувся на нещасного, повалив його і схопив за горло. Стюард задихався під його сильною рукою.

Консель уже намагався вирвати з рук гарпунника його жертву, я збирався допомогти йому, як раптом був прикутий до місця словами, вимовленими по-французьки:

— Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре, будь ласка, вислухайте мене!

РОЗДІЛ X

Людина безодні

Це говорив капітан судна.

При його словах Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, що ледве не задихнувся, вийшов хитаючись за знаком свого хазяїна. І такою була влада капітана на судні, що людина ця жодним жестом не виявила своєї досади, яку повинна була відчувати до канадця. Консель і я, вражені, чекали мовчки розв’язки цієї сцени.

Капітан, спираючись на край столу і схрестивши руки, дивився на нас дуже уважно. Може, він не наважувався говорити? Чи шкодував за словами, щойно вимовленими ним по-французьки? Це було цілком можливо.

Минуло кілька хвилин мовчання, яке ніхто з нас і не думав порушувати.

— Панове, — сказав він нарешті спокійним і проникливим голосом, — я однаково добре розмовляю по-французьки, по-англійськи, по-німецьки і по-латині. Отже, я міг відповісти вам при першій нашій зустрічі, але я хотів вас спочатку взнати, а потім подумати. Ваша розповідь чотирма мовами, по суті одна й та сама, утвердила в мені думку, що ви і є ті люди, за яких себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією за кордон, з Конселем, його слугою, і з Недом Лендом, уродженцем Канади, гарпунником на борту фрегата «Авраам Лінкольн», що входить до складу військового флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на