Жюль Верн - 20 000 льє під водою

таким чином, на близьку зміну в нашому становищі, і я серйозно запитував себе, чи не судилося нам вічно жити в цій клітці.

Ця перспектива здалася мені тим прикрішою, що хоч мій мозок і звільнився від учорашнього кошмару, але зате щось стискало мої груди… Мені ставало важко дихати. Задушливе повітря заважало нормальній роботі легенів. Хоч каюта була досить простора, але ми, мабуть, спожили більшу частину кисню, що був у ній. Справді, кожна людина вдихає протягом однієї години стільки кисню, скільки його міститься в ста літрах повітря, і це повітря, насичене майже такою ж кількістю вуглецю, стає непридатним для дихання.

Отже, необхідно було відновити повітря в нашій тюрмі і, безперечно, також на всьому підводному судні.

Тут виникло в мене питання: як це робить капітан цього плавучого житла? Чи одержує він кисень хімічним способом з бертолетової солі? У цьому випадку він повинен підтримувати зв’язок з континентом, щоб добувати необхідні речовини для цієї операції. Чи обмежується він тільки тим, що накопичує повітря під високим тиском у резервуарах, а потім витрачає його по потребі? Можливо, й так. Або, що ще зручніше, економніше і, значить, більш імовірно, він, можливо, вирушав дихати на поверхню води, як китоподібна тварина, і поновлював через кожні двадцять чотири години свій запас повітря? Як би там не було і до якого б способу не вдавалися тут, мені здавалося, настав час негайно вжити його.

Справді, я повинен був частіше дихати, щоб витягнути з камери ту невелику кількість кисню, що в ній залишалася. Раптом на мене повіяло свіжим потоком повітря, просякнутого солоними випаруваннями. Це явно було морське повітря, освіжаюче, насичене йодом. Я широко розкрив рот, і мої легені наповнилися свіжими струменями. В той же час я відчув коливання, невелику, але досить помітну качку. Судно, залізне чудовисько, очевидно, піднялося на поверхню океану, щоб подихати там, як це роблять кити. Спосіб вентиляції на кораблі був, таким чином, точно установлений.

Надихавшись удосталь свіжим повітрям, я почав шукати отвір, вентилятор, коли хочете, через який благотворний струмінь доходив до нас, і швидко знайшов його. Над дверима виявилася діра, що пропускала свіжий струмінь повітря в нашу задушливу каюту.

Ледве встиг я зробити це відкриття, як Нед і Консель прокинулись майже одночасно під впливом освіжаючого повітря. Вони протерли очі, потяглися і миттю схопилися на ноги.

— Чи пан добре спочивав? — спитав мене Консель зі своєю звичайною ввічливістю.

— Дуже добре, мій милий, — відповів я. — А ви, Неде?

— Спав міцно, пане професоре. Але, я не знаю чи, може, помиляюсь, мені здається, що я вдихаю морське повітря.

Моряк не міг тут помилитись, і я розповів канадцеві про все, що сталося під час нашого сну.

— Добре, — сказав він. — Цим повністю пояснюється те ричання, яке ми чули, коли уявний нарвал перебував поблизу «Авраама Лінкольна».

— Вірно, містере Ленд, це було його дихання.

— Тільки, пане Аронакс, я не маю ніякого уявлення про те, котра тепер година. Принаймні чи не час нам обідати?

— Час обідати, мій шановний гарпуннику? Скажіть краще — час снідати, бо ми звичайно проспали і день і ніч.

— Це значить, — вставив Консель, — що ми проспали двадцять чотири години.

— І я так думаю, — відповів я.

— Не буду з вами сперечатися, обід це чи сніданок, — сказав Нед Ленд, — але стюард добре зробить, якщо принесе те або інше.

— І те й інше, — додав Консель.

— Вірно, — сказав канадець, — ми маємо право і на те й на інше, і я з свого боку зроблю честь і обіду і сніданку.

— Ну що ж, Неде, почекаємо, — відповів я. — Ясно, що незнайомці не мають наміру залишити нас умирати від голоду, інакше вони не дали б нам учора обідати.

— А можливо, нас здумають відгодовувати на убій? — заперечив Нед.

— Я не згодний з вами, — відповів я. — Не потрапили ж ми до рук людожерів?

— Один раз — ще нічого не значить, — сказав серйозно канадець. — Хтозна, може ці люди давно не куштували свіжого м’яса, і в такому випадку троє здорових і добре збудованих людей, як пан професор, його слуга і я…

— Облиште ці думки, містере Ленд, — сказав я гарпунникові, — і особливо постарайтеся не сердити наших хазяїв, бо це може тільки погіршити наше становище.

— В усякому разі, — сказав гарпунник, — я голодний, як тисяча чортів, а обіду чи сніданку ще не несуть.

— Містере Ленд, — заперечив я, — треба пристосуватися до розпорядку на судні, а я гадаю, що наш шлунок випередив тутешній годинник.

— Тоді треба перевести стрілки нашого шлунка, — спокійно відповів Консель.

— Упізнаю вас, друже Консель, — заперечив нетерплячий канадець. — Ви не втрачаєте жовчі і бережете свої нерви. Ви завжди спокійні. Ви були б спроможні подякувати за обід, не пообідавши, і швидше вмрете з голоду, ніж почнете скаржитись.

— А до чого це приведе? — спитав Консель.

— А до того, що коли поскаржитися, то якось легше станс. Якщо ці пірати, — я кажу «пірати» через повагу і щоб не перечити панові професору, який забороняє називати їх людожерами, — якщо ці пірати гадають, що вони вдержать мене в цій клітці, де я задихаюсь, і не дізнаються, якими прокляттями я супроводжую свій гнів, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронакс, скажіть щиро: як ви гадаєте, чи довго вони протримають нас у цій залізній коробці?

— Правду кажучи, я знаю не більше, ніж ви, друже Ленд.

— Але все-таки як ви гадаєте?

— Я гадаю, що випадок відкрив нам важливу таємницю. Якщо екіпаж цього підводного судна зацікавлений у тому, щоб її зберегти, і якщо це для них важливіше, ніж життя трьох людей, то, на мою думку, наше існування під великою загрозою. В противному разі при першій же нагоді чудовисько, що поглинуло нас, поверне нас у світ, населений такими ж людьми, як ми.

— Хоч би нас не зарахували до свого екіпажу, — сказав Консель, — залишили б так…

— До того часу, — додав Нед Ленд, — поки який-небудь фрегат, швидкохідніший або вправніший, ніж «Авраам Лінкольн», не оволодіє цим гніздом розбійників і не повісить екіпаж і нас разом з ним на самій верхівці грот-щогли.

— Резонне зауваження, містере Ленд, — сказав я. — Але, наскільки мені відомо, нам поки що не зробили ще ніяких пропозицій щодо цього. Отже, даремно сперечатися, що ми робитимемо в такому разі. Повторюю вам: почекаємо, будемо діяти залежно від обставин, а поки що нічого не будемо робити, бо й робити нічого.

— Навпаки, пане професоре, — заперечив гарпунник, який ніяк не хотів здатися, — треба щось робити.

— Але що,