Володимир Діброва - Андріївський узвіз

Ти, я бачу, здурів! Про який…

Ви кликали?

До кабінету без стуку заскакує переколошкана секретарка.

Що таке, гарчить на неї ректор і поглядом здуває її геть.

Короче так, обертається до чоловіка ректор, або ти — або я!

Чоловікові ніде класти таку новину.

Ну, питає його ректор, чого мовчиш?

Я думаю.

До культу особи, який завів ректор, чоловік ставився як до прикрого дивацтва, яке йому нічим не загрожувало. Бо він має стиль, знає мови і, якщо не те пішло, є візитною карткою університету.

Надумався?

Так ти це, питає він у ректора, серйозно?

Аякже.

На якій підставі?

За власним бажанням.

Ага!…

Чоловік уявляє собі, як на чергових зборах колективу він просить слова. Як ректор пробує ігнорувати його. Як він злітає на трибуну і наводить факти. Про те, що лише за два останні роки, завдяки його зусиллям, університет вийшов на перше місце в країні по чотирьох з десяти категоріях. Про те, що саме він розробив нову, прозору систему оцінки знань. Про те, що за останні п’ять років в університеті відкрилося чимало нових підрозділів і кафедр, які не мають аналогів у світі, таких, наприклад, як лабораторія синтезу типології, кафедри духовознавства, юриспро-менеджмента, біо-психо-компютерної технології, тощо. З залу та з коридорів лине обурення. З аудиторій чуються вимоги обрати його ректором, а як ні, то всі готові розпочати збирання підписів. Студенти складають звернення, ідуть з наметами на майдан, погрожують мітингом, страйком і голодуванням.

Ректор знає, що його заступник збрикне. Тому він також подумки лізе на трибуну і оголошує, що ситуація довкола справи проректора переросла у скандал. I що певні сили замислили зірвати нам цей учбовий рік. Усі ми знаємо, хто за цим стоїть. Це — окремі представники всіх тих, що так і не підтягли свій менталітет до рівня вимог. Тому повстає питання: скільки ми можемо таке терпіти?!

Чи є у вас до мене, переходить на "ви" чоловік, ще якісь питання?

Не треба нам, попереджає його ректор, тут погрожувати!

Чоловік підводиться, киває і йде геть.

Ректор замикає за ним двері і не дає своїй дружині вдертися в кабінет. Ректорша тарабанить у дерматин.

Погодь, відмахується ректор і за звичкою йде до бару. Але в барі після чергової ревізії його дружини представлені лише зразки мінеральних вод різних країн світу.

От налякала! бурчить ректор, відсовує свій портрет пензля лауреата національної премії й дістає із потаєнної шафи картонну коробку з непочатою пляшкою міцного напою кольору бурштина. Щоб не бруднити склянку й не залишати слідів, він вливає вогнисту рідину прямо в горло.

Хороший розлив, каже він вголос.

Нічого, заявляє він подумки проректору, наче той зараз сидить проти нього і також посьорбує імпортний напій. Нічого. Ніде ти не дінешся! Завтра приповзеш, вибачишся, як слід, ми за це вип’ємо, наче нічого й не було.

Ректор знає, що широти душі йому не бракує. Так, для когось він — бугай. Але під цією шкірою й рогами ховається соромливий та битий шпаною школяр, який вчасно зрозумів: найліпший захист — це напад. Інакше не виживеш.

Ректор лізе рукою в кишеню ніби за носовичком, але насправді, він хоче непомітно почухати там, де свербить. Діставшися до мети, він усвідомлює, що його ніхто не бачить, гучно, по-молодечому розпружується і вже чухається досхочу. Відтак тягнеться за скріпкою, розгинає її й колупається в правому вусі, аж доки не штрикає себе у барабанну перетинку.

Ио! каже він і одразу ж гасить біль бурштином із пляшки.

Хар-роший розлив, вдруге стверджує він.

* * *

Зранку сонце влізає в кімнату, і та тріщіть по швах. Чоловік, не снідаючи, виїздить на дачу, щоб полити сад. Потім в тиші, за кавою він хоче обміркувати план дій. Безглуздо здаватися без бою. У нього скрізь є союзники — в ректораті, на кафедрах і в міністерстві теж.

При повороті на міст в нього з лівої смуги врізається бензовоз міського управління водоканалізації. Водій одразу зв’язується зі своїм начальством, воно тисне на міліцію, та складає протокол, і чоловік, як призвідник аварії, мусить відшкодувати управлінню ремонт бензовоза.

Чоловік оскаржує міліцейське рішення. Подивіться, репетує він, я стояв у ряді повороту, під бровкою, він пішов на таран з лівого ряду. Бачите? Інакше як би він міг розчавити мій лівий бік і пом’яти правий кут свого бампера? Це ж — головний доказ!

Для кого, питають у нього.

Як для кого? Взагалі!

Взагалі не проходить. Судмедекспертиза — річ конкретна. Завинив — плати!

Того ж дня у нього починають німіти рука та нога. Йому стає важко вимовляти довгі слова. Думки гладшають, чавуніють і відмовляються рухатися. В ректораті це помічають і роблять висновки.

Йдіть додому і відпочиньте як слід, радять йому по-доброму і про кожен його хисткий крок звітують перед ректоршою. Її чоловік після вченої ради заліг на обстеження з розривом барабанної перетинки і тепер керує всіма з палати. Почувши про стан здоров’я проректора, він викликає його до лікарні.

Ти, каже він чоловікові, мабуть же ж, думав, що я тебе знищу. Вижену. Ти ж так зробив би на моєму місці? Так знай, що я — незлобивий. Я добрий. Я дам тобі з гідністю піти на пенсію. По інвалідності. Ти тільки представ нам довідку. У тебе ж є кінці в медицині?

На чоловіка навалюється нудота. З трудом заковтнута ректорська пропозиція не хоче перетравлюватися.

Але за це влітку, продовжує ректор, ти замість мене очолиш приймальну комісію. Бо мені треба підлікуватися. Ну то як? Згода? А восени ми тобі повну урочистість зробимо. Проведемо по вищому розряду.

Ректор підморгує йому. Примусити чоловіка працювати