Володимир Діброва - Андріївський узвіз

з порожнім, вицвілим небом. Лише у кутку вікна на вітру похитується верховіття осики. Переливи зеленого з білим нагадують піну на гребені морських хвиль.

Дружина змахує сльозу. Довкола її очей — пустеля. Павутиння зморшок, розсипи пігментних плям. Але під тим — та сама дівчина, яку він зустрів у коридорі університету. Він і зараз там стоїть, а вона й зараз іде йому назустріч.

Біль швами стягує її лице. Вигін правої брови, бганки над переніссям, розкриті й напнуті губи — лиш нестерпний біль робить з нею таке.

Біль і пік насолоди. Той день, коли він вперше разом із нею зазнав таке, ніколи не розчинився в минулому. Він завжди при ньому.

Щось — думка чи лихе передчуття — виривається на поверхню і мечеться по її обличчю. Що б це могло бути? Якась давня образа? Докір? Чергове "я так більше не можу!"? Або одне з тих питань, на які немає відповіді? "Як це так?". Чи "за що?" Чи "коли ж буде кара?". Чи нагорода. Або хоч якесь пояснення тому, що вона з ним зазнала.

І раптом буря, яка розігралася на її обличчі, вщухає. Хвилі сходять на брижі. Біль, застарілі кривди та збурені гнівом питання гулькають на дно. Нарешті, і брижі згасають.

Вона нахиляється над ним. Вікно, осока, лікар — все це щезає. Лишається тільки обличчя.

Жіноче обличчя, освітлене любов’ю.

Початок і кінець.

Кінець і початок.

1995 — 2006