Володимир Діброва - Андріївський узвіз

в приймальній комісії додумалася дружина ректора. Щоб легше було знайти в нього якісь порушення. Про всяк випадок.

Ну що ти про це думаєш?

Нічого я, каже чоловік ректору, не думаю.

Он як ти…

Так.

Чому?

Важко думати.

А сприймати ти можеш?

Так.

Тоді сприймай. Восени Президент підпише указ, за яким прирівняє особливо цінну професуру до держслужбовців і покладе їм пенсію в розмірі дев’яноста відсотків від посадового окладу. Я зроблю все, щоби ти потрапив у списки. Хоча це, як ти розумієш, дуже і дуже складне завдання. Навіть, надзавдання… Що ти мовчиш?

Нічого.

Така твоя вдячність?

Що?

Вдячність!

Так.

Що "так"?

Нічого.

Гримаса болю на чоловіковому обличчі заспокоює ректора. Набравшися сили від його немочі, ректор цікавиться, що йому болить.

Дякую, каже чоловік.

Сильно?

Терпимо.

Голова?

Вона теж.

Ну, добре. Іди додому. Попий молока з медом, а краще — горілки з перцем. I під ковдру. Прокинешся — все як рукою зніме.

Чоловік іде. Під дверима квартири він риється по всіх кишенях, але ключа не знаходить. Йому відчиняє дочка. Вона каже, що матері краще. На тому тижні дочка хоче їхати до свого поета на село.

Я, каже їй чоловік, тебе відвезу.

Не треба. Я сама. Туди ж автобус ходить.

Ні, я відвезу. Ми усі поїдемо. І мама теж. Правда?

Дружина каже, що так.

Нам цікаво. Роздивимося. На кручу підемо, річку побачимо. Заразом купимо молодої картоплі, городини, меду…

Зарано для меду.

А ми і старим не погребуємо. З минулого року.

Дочка питає, як він почувається.

Не знаю, каже він.

Температура є?

Дочка стає навшпиньки й торкається губами його лоба. Від несподіванки чоловік сахається, зразу ж шкодує про цей рух, хапає дочку за плечі, хоче їй все пояснити, але слова злипаються в кашу, а очі стають калюжами.

Все буде добре, кажуть жінки і вкладають його в ліжко.

Машина, підскакує він, вона ж побита! Як же нам тепер…

Лежи. Ніде вона не дінеться.

Але ремонтні клопоти зафарбовують сни і отруюють його робочі години. У нього хай і не нова, але надійна іномарка. Витвір німецької інженерної думки. Чесний механік — ці два слова не тримаються купи. Тут або — або. Хтось учора порадив чоловікові когось. Але хто? И кого саме? Треба було записати. Бо голова не тримає такі речі. До тих, хто хоч трохи знаються на іноземних машинах, зараз не проб’єшся. Автосервіс "Еліта", яка себе скрізь рекламує, то, мабуть же ж, кримінальники. Випатрають усе, спробуй комусь потім щось довести. А цей новий ректорський водій — пацан і бовкало. І той механік, якого він усім підсовує, напевно ж, таке саме добро.

Не про те, раптом чує він голос, ти журишся!

Чоловік пересмикується, і ремонтна тема немов лупа обсипається з його вже тиждень немитих кучерів. Що це було? Хто це такий розумний?

Він сидить у своєму службовому кабінеті, сам на сам зі звітом наукової роботи кафедр за цей семестр. Чий це був голос? Може, то радіо? Чи телефон? Ні, дзвінка не було. Але хтось, безумовно, звертався до нього. На "ти". Невже це — те, про що його попереджав лікар? Галюцинації. Буревісники близького параліча.

Я не хочу, шепоче чоловік.

На темному дверному тлі вимальовується сіра постать. Щось, наче, знайоме. Щось на зразок офіцера таємних органів, який колись роками чіплявся до нього. Але що йому зараз треба?

Іди геть! ворушить губами чоловік. Тобі немає чим шантажувати мене. Все колись приховане вийшло на поверхню. Нікого тепер нічим не здивуєш. Листя опало і видно все дерево, кожен етап його рослинного життя. Якщо уявити, що дерево це і є модель життя. А якщо ні? А що, як життя — то не дерево? І не тварина, і не мінерал. А, наприклад, тінь.

Чоловік крутить головою, але ніде не бачить відповіді. Може, вона йому й не потрібна, та відповідь. Бо тут немає питання. Бо ніхто нічим не цікавиться. Що ж тоді є? Від непевності обриси непроханого гостя ще більше розпливаються.

Я вас слухаю, каже йому чоловік.

Гість все більше нагадує їхнього директора підготовчих курсів, якого звільнили, коли він посварився з ректором. Він не образився, дістав десь гроші, заснував фірму і торгував собі нерухомістю, доки партнери не викишкали його. Але він знову не образився, а пішов вихователем у школу-інтернат, де з нього збиткувася неповнолітні злодії. Від впав в депресію, пережив нервовий зрив, лікувався у "павлівській". Зараз він рідко голиться і на питання "ну де ти зараз?" — відповідає "на творчих хлібах".

Я вас слухаю, каже відвідувачу чоловік. У вас до мене якесь питання?

Ні.

Що ж тоді у вас до мене?

Відповідь.

Яка?

Що нтелігенція не може вижити на зарплату.

Я знаю, відмахується чоловік, Але…

Усвідомлення, не чує його гість, власної непотрібності у цій країні волає. Принциповість сприймається як порушення норми. А пошуки підробітку зжирають весь вільний час…

А що конкретно ви…

Метастази корупції!…

Я розумію, каже чоловік, але яка мета вашого візиту? Бо, якщо у вас хтось поступає, то в нас зараз прозора система тестування…

Ні.

Але я можу порадити викладачів, які підготують. Приватно.

Гість, який до цього тільки погойдувався, починає розшаровуватися. На друга дитинства, з яким чоловік збирав марки у