Володимир Діброва - Андріївський узвіз

змусило його урвати закордонне стажування і прилетіти додому. Це може бути здоров’я, родинні обставини чи стратегічні питання національної освіти.

Ректор бере під руку свого заступника, і вони усамітнюються в оксамитових глибинах кабінету. Чоловік чекає, що зараз його друг дістане з портфеля пляшку призового віскі, і що йому доведеться довго пояснювати про свій інсульт, а тоді, щоб не образити ректора, піддатися і час від часу вмочати губи у склянку. Але ректор не поспішає виставляти пляшку.

Чоловік каже, що радий бачити його при доброму гуморі, питає, як справи і чи не сталося чогось. Бо ректор там мав бути ще місяць.

Ректор мовчить, бо він має чудову пам’ять. I він не забув, що, коли в нього рік тому був інфаркт, то друг-проректор відвідав його у лікарні лише двічі, а не щодня, як це робили інші. Й це, як тепер з’ясувалося, не випадково.

Чоловік також мовчить. Він писав за кордон ректору про свій інсульт, але відповіді, або бодай якогось вияву співчуття не дочекався. Чи, може, той, як завжди, на щось образився?

Хто ж так робить, несподівано щиро питає ректор у чоловіка.

Що саме, не менш щиро питає ректора чоловік.

Ти знаєш, що саме.

Ні, не знаю!

А ти подумай.

Останні два тижні чоловік думає про одне — як би влаштувати свою дочку редактором у їхній науковий вісник. Вона — класний фахівець. Це визнають навіть ті, що цькували її. Зараз їй потрібне якесь соціальне прикриття. Робота, з якої б вона пішла у декретну відпустку. А тоді вже хай їде на своє село. Але ректор про це знати не може. Чоловік ще ні з ким про свої задуми не розмовляв, лише здаля наводив довідки. Крім того, в ректора вся рідня живиться при університеті. Він зрозуміє свого друга.

А ректор думає про те, скільки добра він зробив для людей, зокрема для своїх друзів, і про те, що серед них є повні свині. Ректор любить думати про себе, як про доброго царя, який, однак, знає, що він — не святий, тому він може й покепкувати із себе. Наприклад, зненацька налякати або спантеличити своїх підлеглих, а тоді звести все на жарт. А в інші моменти він уявляє себе отаманом. Довкола його села розруха і громадянська війна, а він зібрав бійців із місцевих хлопців, озброїв їх, посадив на коней, поставив на усіх виїздах варту і порядкує так, що люди з інших хуторів просяться до нього, ще й несуть хто чим багатий. Бо ректор знає, де треба залягти, а де на повній швидкості танком іти напролом. На те він і стратег. Його головна заслуга в тому, що він оточив себе тямущими виконавцями. Він ломить ліс, а вони пилять дерева на дрова і різблять на стовпах визерунки. Треба лише пильнувати, щоб ніхто не сачкував, не вистрибував і не інтригував.

Скажи, питає він чоловіка, для чого ти це робиш?

Що ти маєш на увазі?

Ні, це ти мені скажи, що ти маєш на увазі, коли ти так робиш?

Двері відхиляються. Дружина ректора встромлює в отвір своє погруддя.

Ти кликав, питає ректорша.

За штатним розкладом вона — завкафедри педагогіки, а за покликанням — Мати-Заступниця. Всі знають, що ніж звертатися до недосяжного ректора, простіше мати справу з його половиною. Вона і вислухає, й дасть пораду, й заступиться. Жодне питання в університеті не вирішується без її згоди. Вона приступніша, розумніша і більш ділова, ніж її чванькуватий чоловік.

Це вона висмикнула його з-за кордону, коли відчула, що проректор замислив каверзу. Почалося з того, що він взяв до аспірантури свою колишню студентку і став її науковим керівником. Але й дружині ректора ця студентка подобалася, тому вона запропонувала їй перейти на кафедру педагогіки. Аспірантка відмовилася. Але ректорша не любила, коли їй перечили, тому і бухгалтерія кілька разів "забувала" нарахувати аспірантці стипендію, і секретарки весь час "губили" усі її звіти та аспіранські плани.

Чоловік порадив аспірантці наступного разу зробити ксерокопію плана, піти до заввідділу аспірантури й сказати: "Ось, будь ласка, мій план. Вам іде оригінал, а в мене залишається копія. Якщо план десь ізнову загубиться, скажіть мені, я вам представлю копію". Так вона й зробила. Але коли чоловік опинився в лікарні, на аспірантку посипалися неприємності. Дійшло до того, що знайшли якусь заховану у примітках статтю, на підставі якої оце зараз і збираються погнати її із аспірантури.

Вона звернулася до адвоката, і той пішов прямо до ректора. Ректор був за кордоном, проректор хворів, а на дружину ректора, яка крутилася в приймальні, адвокат не став гаяти часу. Його темно-синій костюм і такі слова, як "мій клієнт", "юрисконсули міністерства" та "повістка з підписом" справили на неї враження. Вона негайно сіла за комп’ютер і настукала чоловікові депешу, в якій так плутано виклала справу, що переляканий ректор того ж дня за свій рахунок полетів гасити пожежу.

Ти кликав? — удруге питає свого чоловіка ректорша.

Іди, махає той, ми самі розберемося.

Вона йде, але лишає шпарину. Ректор підстрибує, тупотить до дверей і ліквідує отвір. Перше, ніж сісти, він двічі обходить круг свого заступника.

Значить, отак, раптом видихає він.

Про що ти?

Про що я?

Так. Що це за жарти? Пістолет, маска…

А ти мені не вказуй!

Я не вказую, я питаю.

Це я тут питаю! А ти мусиш чесно сказати, усе як є.

Мені нема за що виправдовуватися.

Я не казав "виправдовуватися". Це вже твоя совість промовляє.

Це — якийсь абсурд! Божевілля. Та що відбувається?

Ректор довго сопить.

Ти навіщо на мене наслав прокурора?

Якого прокурора?

Хотів встромити мені ножа в спину? Друг, називається…!

Не розумію…

Давай, викладай увесь