Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Я зависаю на тросі, як павук на павутинці, перед чиїмись балконними дверима. Балкона нема — двері виходять у порожнечу. На дверях табличка: «Гніздо Перепілки». І ще одна: «Ласкаво просимо. Витирайте ноги». І молоточок на ланцюжку, нічого собі!

Я не дотягаюся до молоточка. Стукаю як доведеться — каблуком. Це неввічливо, та що поробиш?

Двері відчиняються. На порозі, що веде в нікуди, — жінка років тридцяти. Звичайна жінка.

— Привіт, — каже, ніби нічого й не сталося. — Ти Дика? — І простягає руку.

* * *

Її звуть Перепілка. Вона дружина Маврикія-Стаха… тобто Мавра. Всього у гнізді живе чи то п’ятнадцять людей, чи вісімнадцять. Полічити складно, бо «ці троє вічно десь угорі шастають».

Перепілка ніколи не спускається на землю. Так і живе в гнізді. Готує їжу, лагодить ремінну збрую. Карбує прикраси з мідного дроту. І ще — у неї діти.

Справжні діти! Хлопчик і дівчинка. Десять років і сім. Коли Перепілка бачить, як я гублюся (і трошки лякаюся), дивлячись на дітей, вона регоче на весь голос. Але очі невеселі.

— У нас внизу дуже мало дітей, — кажу, виправдовуючись.

— Розумію. — Вона зітхає. — Своїх батьків пам’ятаєш?

— Невиразно.

— Ось так і всі… Нікому не потрібні батьки, нікому не потрібні діти. Хто буде замість нас за двадцять років? А за сто років?

Хлопчик і дівчинка граються на продавленій канапі: з ниток сітка, із давніх жовтих пігулок — блоки. На іграшкових тросах погойдуються фігурки дротяних ляльок.

— А що з ними буде, коли вони виростуть? — вихоплюється в мене.

Перепілка дивиться суворо.

— Залежить від нас…

Я допомагаю їй приготувати обід. Вода — у величезному залізному баці. Як їм пощастило підняти на таку висоту стільки води?!

— Це все Ліфтер… Його система. В інших гніздах живуть скромніше.

— А є інші гнізда?

— Ти що, з люка випала? Звичайно, є. З деякими ми дружимо, з іншими не спілкуємося. Третім і по зубах дамо. Якщо поткнуться. Крокодилам, наприклад.

— Крокодилам?!

— Гніздо крокодила. Так вони себе називають.

— А що таке крокодил?

— Точно не знаю, але, кажуть, давній хижий птах.

У мене язик свербить розпитувати.

— А Ліфтер… що у нього за система?

— Ой, він дуже розумний. Ліфтові шахти в цьому будинку широкі, ліфтів було багато. Троси сталеві, ще й досі не поіржавіли. Він систему противаг прилаштував, гальмівні колодки, блоки, а головне — налагодив підключення до того великого вітряка, що на сороковому поверсі. Так що у нас і світло вночі, й ліфт їздить. Щоправда, він іззовні їздить, це не дуже зручно, але ми звикли…

Закінчуємо накривати на стіл, коли в гнізді з’являються Мавр, Алекс, Ліфтер і — це викликає у мене захват — глухонімий барабанщик із клубу «Зірваний дах».

Його звуть Лесь.

* * *

Верхня частина вежі майже повністю зруйнована. Осіли перетинки між поверхами. Розвалилися внутрішні стіни — крім несучих конструкцій. У багатьох місцях не пройдеш без троса, страхувального ременя й карабіна. Мешканці гнізда давно до цього призвичаїлися: вони ходять по повітрю, серед натягнених тросів, так само легко й бездумно, як я по сходах.

Зате тут тихо й безпечно. Випадкова людина нізащо не підніметься так високо — без ліфта. А для поліцейських існує ціла система пасток. Контролери ломилися вже двічі — і відступали. Втрати надто великі. Списали на нещасні випадки.

Щоправда, надокучають самогубці. Чомусь багато хто з синтетиків, вирішивши вкоротити собі віку, здирається на вежу. І лізуть якомога вище — ніби відтягаючи момент розлуки з життям. Самогубців і Мавр, і Алекс зневажають усією силою презирства:

— Слимаки. У нас система оповіщення — ми завжди знаємо, що хтось заліз вище вісімдесятого. Спустишся, візьмеш його, почнеш розпитувати, чого не живеться. Очиці бігають: сил нема… набридло все… нудно… страшно… Цілковитий інфантилізм. Істероїди ювенільні. Але по що прийшов — те й отримуй. А наше гніздо не займай. Чого до нас лізти?

Перепілка вкладає дітей спати. У гнізді незвична тиша: вдень тут гамірно. Особливо відтоді, як хлопчик змайстрував собі — за моїм прикладом — барабан.

Ми сидимо за столом з Алексом і Лесем. Лесь читає розповідь Алекса по губах. Киває, згоджуючись. Його пальці у безперервному русі: нечутно вистукують щось на краю стола.

— Клуб треба відновлювати, — каже Алекс. — А то в мене депресія намічається.

Жилавий, вкритий рубцями Алекс обожнює читати книжки з психіатрії. У нього під дахом вежі ціла бібліотека.

— У поліцейських енергогодина об одинадцятій тридцять, о дванадцятій вони вже на посту. — Мавр хижо усміхається. — Нічого. Вони у нас пострибають… Так? — Він дивиться на мене. Його очі, зазвичай жорсткі, теплішають.

Мені несолодко було в перші дні після тієї пам’ятної вечірки. Не було сил. Здавалося, все, помираю без енергії…

І Мавр, і Алекс, і Ліфтер, і Перепілка, й Лесь сиділи зі мною цілими днями. Ні на секунду не залишали саму.

— Ти — синтетик?! — кричав Алекс, витріщивши налиті кров’ю очі. — Поглянь, що ти наробила! Адже це твоя робота, твоє світло, ти нас усіх запалила, розумієш? У тобі більше енергії, ніж в усіх нас, разом узятих! Тільки повір у себе!

Та найдужче в ті дні мені допоміг глухонімий Лесь. Він сідав навпроти, і ми розмовляли, передаючи одне одному барабан; виявляється, ритмом можна сказати те, чого словами не передаси.

Від нього я дізналася, що ніколи раніше прожектори на Зламаній Вежі не світили так яскраво. Вони, траплялося, ледь-ледь засвічувалися, коли енергетичний ритуал проходив особливо успішно. Ніхто не знав і не міг передбачити, що ці старі напівживі прожектори здатні світити з такою силою.

Він, Лесь, одразу зрозумів, що я можу. Щойно я застрибнула на барабан і ми зустрілися очима. І почалася наша розмова… Ось як зараз.

Лесь не чує — нічого. Але він дуже добре відчуває вібрацію. Всім тілом. Усією шкірою відчуває ритм. Тому став барабанщиком.

Я проводжу з Лесем багато годин. З ним легко. Він розуміє і підхоплює ритм. Він дивовижний співрозмовник.

Складніше з Маврикієм-Стахом. Він узагалі складна людина, по-моєму надто жорстока. Але до мене у нього особливе ставлення.

— Мавре, — запитую якось, — якщо людина вирішила відмовитися від енергогодини…

— Синтетик.

— Добре. Якщо синтетик наважився відмовитись від енергогодини і прийшов у клуб на дванадцяту… Це означає, що ця людина більше не синтетик?

— Два варіанти. Або вона дика. Або труп.

— Отже… не всі здатні підзарядитися від ритуалу?

Він зітхає.

— Не все так просто, дівчинко. Ритуал сам по собі нікому не дає енергії. Ритуал показує, можеш ти себе сам забезпечити паливом чи ні. Можеш — стаєш диким. Не можеш… тоді як пощастить. Деякі встигають змотатись до дилера. Деякі — ні.

— Але прожектори…

— Так. Того