Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

В очах барабанщика — подив. Маячня це чи ні, та мені здається, що і з його барабанів, один за одним, вилітають гострі промені світла. Ритм знову накочується, і…

Я бачу місто з висоти пташиного польоту. Небо синє. І в зеніті — Сонце. Я бачу Зламану Вежу. Я бачу себе — на барабані. Але не вночі, а серед ясного дня.

Я бачу, як повзуть, обплітаючи стіни, виноградні лози. Високі гори… Темні провалля… На вершині, що найнедосяжніша, — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба йому допомогти… звільнити… Я тягнуся руками, Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Навколо щось відбувається. Ритм зник. Верхній ярус розгойдується, загрожуючи обвалитися мені на голову, вигукує, кричить, гуркоче. Я бачу кожну ланку на підвісних ланцюгах, кожну заклепку на одязі верхніх, їхні крила… У них справді крила! Навколо ясно, так не буває навіть удень… Що це?!

Мене хапають за руку. Від людини пахне шкірою, залізом і потом. Я отетеріло кліпаю очима — це барабанщик!

Він вражений ще дужче за мене. У нього неймовірно широкі зіниці. Він дихає, як загнаний. Показує щось жестами, тягне за собою, кличе. До мене доходить: він глухонімий!

Нема часу дивуватися. Він тягне мене до краю майданчика. До урвища. Я бачу нарешті, що відбулося, і мені перехоплює подих.

Прожектори. Вони горять — усі. На повну силу. Яскравіше від сонця, коли ввечері на двадцять хвилин заливає променями міський пагорб. Якби справжнє Сонце повернулося з-за обрію і звалилося б на стійку перед барменами «Зірваного даху», це б не справило такого враження на відвідувачів клубу.

Вони в екстазі. Вони в шоці. Хтось сміється. Хтось мовчить. І майже всі дивляться на мене. Чому?

Барабанщик хапається за залізну штуку, схожу на величезне й іржаве велосипедне кермо. Озирається на мене. Хоче, щоб я зробила те ж саме? Цих штук багато, вони кріпляться на уламках стін і, здається, в якийсь спосіб з’єднані з прожекторами…

Він рухає кермом. Чотири прожектори на одному кріпленні повертаються то праворуч, то ліворуч. Ставши навколішки, заглядаючи вниз, я бачу, як стрибають у темряві промені. Як метушаться захоплені зненацька людські фігурки. Так, уявляю собі, що тепер там коїться!

Ми разом керуємо прожекторами. Люди з майданчика приходять нам на допомогу. На барабанах знову хтось грає, ритм наростає. Очі сльозяться від світла й від вітру, і ніхто не може дорікнути мені, що я плачу від щастя. Промені прожекторів підвладні ритмові, вони перехрещуються, збираються в коло, розбігаються по вулицях. Дивляться в чужі вікна. Комусь світять. Когось засліплюють…

— Стійте, де стоїте! Енергетичний контроль!

Дочекалися.

Чорні фігури повзуть по балкону з арматури, затуляючи прожектори своїми тілами. Від їхніх бронежилетів іде дим: прожектори нагрілися. Та контролерам начхати: з такою бронею можна спати у вогнищі.

Їх багато. Дуже багато. Барабанщик намагається засліпити їх прожектором, але на поліцейських поляризуючі окуляри: вони бачать у темряві, бачать і на яскравому світлі.

Мені не страшно. Мені весело. Чудова вийшла вечірка. Живцем я, зрозуміло, не дамся. Полечу вниз у вільному польоті, але й із собою прихоплю — скільки зможу. Нехай спробують мене взяти!

Біля входу до клубу — бійка. Пішли в діло пляшки, ланцюги, арматурні прути. У відповідь тріщать сині паралізуючі розряди. Росте гора нерухомих тіл. Прожектори все ще горять, але їхнє світло тьмяніє з кожною секундою. Пахне паленою ізоляцією. Хтось зривається з краю і летить униз, — не розібрати, поліцейський це чи хтось із наших.

Помри, змагаючись! Я озираюся в пошуках якоїсь зброї…

І тут мене хапають іззаду. Затискають рот рукою в рукавиці. Я навіть вдихнути не встигаю. Мене тягнуть до краю! Отже, не штраф і не в’язниця… Гади! Ось гак зі мною вирішили поквитатися!

Я відбиваюся, як можу. Марна справа. Той, що захопив мене, на мить зупиняється на краю стіни — на самому краю. Я не витримую, заплющую очі.

— Час? — здавлений хрипкий голос.

— Раз… два… пішов.

Він стрибає донизу, не випускаючи мене з рук. Сам стрибає!

Мій рот вільний. Я можу дихати й горлати. Ні, не можу — вітер забиває подих…

А потім небачена сила вириває мене з рук незнайомця. Майже вириває, бо він чіпляється за мене, як матір за немовля. Ми вже не падаємо. Нас плавно тягне вбік — і вгору.

Ми летимо?

Я розплющую очі. Нічого не бачу. Очі так звикли до світла, що у темряві сліпі. Але ми точно піднімаємося вгору. Я чую над головою лопотіння тканини… чи це лопотіння крил?! Що зі мною сталося, хто мене тримає, куди несе?

— Обережно, — чую за спиною. — Я складаюся.

Клац!

Лопотіння крил уривається. Політ знову переходить у падіння. Я кричу, викидаючи вперед руки…

І недаремно. Бо піді мною раптом виявляється тверда підлога, а викрадач усією масою валиться на мене зверху.

* * *

Я бачу їхні обличчя тільки коли небо нарешті світлішає. Двох я знаю: це жилавий Алекс та його старший товариш, якого звуть Маврикій-Стах («Можеш називати мене просто Мавром», — каже він приязно). Третього я бачу вперше. Його звуть Ліфтером. Як мені, сміючись, пояснюють, він — головний в Оверґраунді.

Коли розвиднюється, вони піднімають мене в гніздо. Це на двохсотому поверсі, проте сходами здиратись не доводиться. Алекс застібає на мені збрую — складне переплетіння ремінців на поясі. На стегнах, на плечах.

— Не тисне?

— Трохи тисне…

— Звикнеш.

Вони примушують мене стати на край підвіконня (вікно вибите, звичайно, внизу навіть міста не видно — хмари). До спеціального карабіна прикріплюють трос. Другий кінець цього троса, пропущеного крізь систему блоків, виявляється, прикріплюють до противаги в ліфтовій шахті.

— Ти тільки не бійся, гаразд?

— А чого мені боятися?

Я не знаю, як з ними поводитися. Вони мене мало не вбили. Вони мене вихопили з-під носа в енергетичної поліції і, нічого не пояснюючи, знову притягли до себе у вежу. До речі, як? Невже на крилах? І вдають, ніби нічогісінько не сталося!

— Ногами перебирай, відштовхуйся від стіни. Гляди, щоб вітром не занесло. Вітер у цьому ділі — головна небезпека… То як, готова? Ліфтере! На рахунок три відпускай!

Раз. Два. Три. Ривок.

Трос тягне мене вгору так швидко, що миготять поверхи перед очима. Перебирай ногами? Нічого собі порада! Я ледве встигаю відштовхнутися від стіни, коли вона намагається наблизитися впритул. Вітром зносить ліворуч — перед обличчям раз у раз опиняється вікно замість стіни… Ось зачеплюся за віконниці, трос смикне вгору, голова відірветься!

Мій рух сповільнюється.