Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

медогляду в військкоматі. Раптом виявилося, що в моїй медич-

ній картці чомусь бракує рентгенівського знімка і мене повели на

цю процедури. Тільки я знаю, що я пережив за ті п’ять хвилин, поки

мені робили знімок. Добре, що я не посивів. Ви тільки уявіть що б

про мене подумали інші, якби дізналися, що в мені весь цей час жив

Чехов? Словом, я покрився холодним потом, серце мені билося, як

навіжене, і навіть Чехов всередині мене наче застиг. Коли принесли

готовий знімок, то ніякого Чехова на ньому видно не було, тільки

контури стола й ліжка, яке я проковтнув для Антона Павловича, але

лікарі сказали, що це тільки плями світла, бо апарат в них вже старий

і часом трохи псує знімок. Щастю моєму не було меж.

Пам’ятаю й інше, не надто приємне. Свого часу до Чехова при-

йшла таємнича гостя. Так, ви правильно зрозуміли: не до мене, а до

Чехова. Я саме чистив картоплю на кухні й дивився телевізійні но-

вини, коли почув, що Антон Павлович з кимось говорить медовим

голосом. Я прислухався й зрозумів, що всередині мене двоє людей

– Чехов і якась дамочка. Це вже було занадто. З таким успіхом через

місяць в мені може жити ціле місто! Трохи повагавшись – влаштува-

ти письменнику скандал чи ні, я все ж вирішив надати йому право

на особисте життя. Хоча сам я, відколи в мені завівся Чехов, ніяких

стосунків не заводив і навіть про це не думав: по-перше, мені було

б незручно перед шановним письменником; по-друге, в хвилини

інтимної близькості, я впевнений, Чехов вигукував би якісь непри-

стойності й сміявся б, бо такий дошкульний вже мав характер, а мені

це було б неприємно; по-третє, і це чи не найголовніше, Антон Пав-

лович кепкував би й з моєї обраниці, коментував би її зовнішність,

манеру говорити і вдягатися, інтелектуальний рівень і – sic! – мої

49

компліменти, чим напевно підірвав би мою віру в себе. Тож я собі

такого не дозволяв і навіть не думав про це. Тим часом Чехов з дамоч-

кою від розмов про погоду і про мене (так, про мене!) перейшли до

поцілунків. Варто згадати, що дама була в туфлях на шпильці, кожен

її крок віддавав в мені ніби розрядом струму, тому я втішився, коли

Чехов впорався нарешті з її сукнею і повалив на ліжко. Далі я, аби не

підслуховувати (підглядати я, ясна річ, не міг, та й не хотів) натягнув

на вуха навушники і на всю гучність увімкнув музику. Через дві го-

дини дама зникла.

Переївшись морозивом спекотного літнього дня, я ненавмисне за-

студив Чехова. З простої нежиті й кашлю розпочався бронхіт, а по-

тім і запалення легенів. Ситуація була драматичною, бо письменник

і справді міг померти. Я, натомість, не міг дати собі раду з питанням

як саме лікувати свого друга. З одного боку, сам я не хворий, тому ан-

тибіотики вживати мені не треба, з іншого – якщо нічого не робити,

то я можу втратити Антона Павловича. Вихід прийшов несподівано.

Я почав їсти лимон цілими шматками й пити багато теплого чаю, а

письменник діставав його собі й також частувався. На вечерю в нас

було багато часнику й картоплі в мундирах – я ковтав її майже цілою,

а Чехов всередині мене вже розламував її на шматки й дихав гарячою

парою. Так спільними зусиллями нам вдалося вилікувати Чехова. З

того часу я завжди зважав на те, що роблю й на те, що їм. Бо, за вели-

ким рахунком, в мені було ще одне життя, про яке треба було дбати.

Важко назвати мене вагітним, але я переживав щось дуже подібне.

Ми з Чеховим навіть їздили в подорожі. Антон Павлович захотів

до Криму, де колись жив, і невдовзі ми туди вибралися. Я навіть пі-

шов у хату-музей письменника, навіть за квиток заплатив (а це дивно,

адже Чехов зараз жив всередині мене і міг мати хоч якісь привілеї!),

щоб зробити письменникові приємність. Він тоді дуже розчулився

і на кілька днів ним заволодів меланхолійний настрій. Іншим разом

ми поїхали до Карпат – це вже з моєї ініціативи. Чехову там теж дуже

сподобалося. Особливі місцеві алкогольні наливки, котрі я змуше-

ний був ковтати на вимогу письменника.

Так минав день за днем. Я думав, що ми з Чеховим – одна міцна

сім’я. Проте, це, як виявилося, було зовсім не так. Я навіть не знаю,

чим я завинив перед Антоном Павловичем. Адже завжди й у всьому

50

намагався йому догодити! Навіть терпів ті приходи дамочки, котрі з

деякого часу стали регулярними. Але зараз вже пізно виправдовува-

тися й жалітися. Вочевидь, щось-таки я зробив не так, не так сказав,

цілком можливо, що я був нудним співрозмовником, поганим дру-

гом чи ще щось інше. Як би там не було, а зараз вже нічого змінити

неможливо, залишилося тільки шукати причин, але й вони нічим не

зарадять моєму горю.

Отже, одного ранку я прокинувся від того, що сонце безжалісно

світило мені в обличчя. Був майже обід. Дивно, бо Антон Павлович

щодня будив мене о шостій ранку постукуванням по шлунку, вимагав

сніданку й гарячого чаю. Цього разу він мене не розбудив. Я підвівся

на ліжку й сторожко прислухався до свого живота, але звідти чут-

но було тільки бурчання. Я не відчував жодного руху всередині себе.

Сумнівів не було – Чехов зник. Чи навіть не так – покинув мене.

Спочатку я злився на нього – міг же хоч записку залишити або

пояснити, чому мене покидає, міг якщо не подякувати, то хоч попро-

щатися! Потім я намагався радіти, що нарешті моє життя стає нор-

мальним, але радість була несправжньою й якоюсь гіркою. З часом

спогади про Чехова почали здаватися мені сном, і тільки стіл і сті-

лець, які я колись проковтнув для письменника, нагадували мені про

справжні події. Колись Чехов жив у мені, а потім покинув, нічого не

пояснивши. Мені самотньо без нього.

Липень 2010

51

ЧОТИРИ ПОСТУЛАТИ СТАРОГО ІДАЛЬГО

– Добре,