Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

ще не перемога у війні». Один – нуль на користь

Чехова ще нічого не значили. Я прийшов додому й розпочав другий

тайм. Випив два літри кефіру й заїв все це огірками: свіжими, консер-

вованими й засоленими, аби вже напевно досягти бажаного резуль-

тату. Немає чого соромитися: наступні майже три години я провів в

туалеті, корчачись і пітніючи, але Чехов тільки сміявся з мене і по-

46

грожував, що про такого дурня, як я, обов’язково має написати опо-

відання. Безсилий, я пішов до своєї кімнати й ліг на ліжко. Рахунок

був невтішний: два – нуль не на мою користь.

Але я не здавався. В голові в мене визрівав наступний підступ-

ний план, вирішальна битва. Надвечір, коли стемнілося, я позачиняв

всі вікна й двері в своєму помешканні, ввімкнув голосно музику, аби

нічого зайвого не почули сусіди і – наскільки було сил – почав гуч-

но читати Пушкіна. Чехов, здавалося, втрачає свідомість і розум, він

шкрябався всередині мене, кусався, і гатив ногами в підшлункову,

печінку, сечовий міхур. Мені дуже боліло, але я знав, що цю битву

маю виграти я. Спочатку я прочитав два томи лірики Пушкіна, потім

якусь годинку тривало читання листування Алєксандра Сєрґєіча, а

коли почало розвиднюватися, я знайшов «Євгенія Онєгіна», в оригі-

налі, звісно. Чехов всередині мене перетворився на хижого звіра, він

кусався, гасив сигарети мені в легені, пробував перекрити мені пові-

тря і стравохід, безбожно бив по нирках, але я, натхненний битвою

і своїм героїзмом, мужньо тримав удар і – ніби в стані релігійного

екстазу – читав і читав про того Онєгіна. На ранок сили мої зникли, а

Чехов всередині втратив свідомість і лежав непорушно. З блаженним

спокоєм я віддався сну.

Прокинувся я від того, що Чехов співав якусь веселу пісеньку. В

мене боліли всі м’язи, в голові гуділо, а голос був зірваний і тільки

хрипів, зате Чехов не тільки вижив, а й був у чудовому настрої. На-

певно вважав, що переміг Пушкіна. Мені нічого не залишалося, як

змиритися з існуванням Чехова. Того ранку він наполіг, щоб я спалив

всі книжки російських письменників, котрі були в мене вдома: неза-

лежно від року народження автора, стилю чи жанру. Після того нам

разом зажилося краще.

Аби ви не подумали, що я – бездушна скотина, то розповім вам

і про інше. Я довго готувався до дня народження Чехова. Хотілося

зробити йому щось приємне. Зрештою, ми жили разом, тобто він

жив у мені, майже зрісся зі мною, знав всі мої таємниці, звички і

вади, я радився з ним з багатьох питань. Він став моїм найкращим

другом. Мушу визнати, блискучим співрозмовником, з чудовим по-

чуттям гумору, і енциклопедичними знаннями. Мені було цікаво з

ним і навіть приємно, хоч характер у нього був не найкращим. Отож,

47

наближався його День народження, і я шукав можливості порадува-

ти його. Дуже дотепним чи метикуватим мене назвати важко, тому я

не вигадав нічого кращого, ніж купити торт і квіти. У той святковий

день я елегантно вбрався, поголився, прибрав у квартирі (навіть ві-

кна і посуд помив!), увімкнув якусь веселу португальську пісеньку,

сів за лептоп і в Ґуґлі ввів у пошук «твори Чехова». Отримавши по-

над мільйон результатів, я одразу відкрив сторінку з текстом «Дами з

собачкою» і почав читати вголос. Чехов спочатку голосно сміявся, я

навіть подумав, що то від задоволення. Однак потім він наказав мені

припинити читати і вимкнути комп’ютер.

– Дебіл! Який же ти дебіл! Ах! Дебіл! Я, звісно, дякую, що ти хо-

тів зробити мені приємно, але хіба можна комусь зробити приємне,

читаючи йому «Даму з собачкою»? Навіть якщо ти це Чехову, Анто-

ну Павловичу, читаєш? До того ж читаєш ти зі страшним акцентом,

гидко слухати! Не ображайся, хлопче, але дурнуватий ти вигадав по-

дарунок! А тепер давай веселитися! – вигукнув Чехов і почав танцю-

вати.

Як ви й здогадалися, я тоді серйозно образився, але та моя наду-

тість тривала якихось півгодини, бо Чехов всередині веселився, спі-

вав і танцював, тож його настрій невдовзі передався й мені. Під вечір

Антон Павлович попросив собі коньяку. Я випив три чарочки конья-

ку і письменник, який мав не цілих десять сантиметрів зросту, до-

бряче захмелів. Він закурив сигарету, сказав, що життя – прекрасна

штука, і попросив погасити світло – мовляв, хоче поспати. Так що й

самі бачите, що я любив свого маленького друга і намагався зробити

його життя комфортним і повним задоволення.

Так минув майже рік. Я настільки звикся з тим, що всередині

мене хтось живе, що й уявити собі не міг, що можна якось бути й без

Чехова. Зрештою, думаю, що йому теж було досить зручно в мені:

я проковтнув іграшковий стіл і ліжко, стілець, він все це видобув зі

шлунку й обладнав помешкання всередині мене. На жаль, не існува-

ло таких маленьких книг, які б він міг читати, і люди ще не винайшли

– напевно, думають, що немає для кого – такого мініатюрного теле-

візора, який би міг дивитися Чехов, що живе всередині мене. Аби хоч

якось зарадити нудному життю Антона Павловича, я щонеділі пив

коньяк і принаймні раз на місяць відшуковував на форумах в інтер-

48

неті якісь капосні думки про Пушкіна, що неабияк тішили Чехова,

який раз у раз за особливо злим коментарем вигукував: «Є ще мудрі

люди з хорошим смаком, є!». Такі коментарі, думаю, залишали учні,

котрі за твори цього російського класика отримували погані оцін-

ки. Ніде правди діти, часом Чехов просив почитати йому коментарі й

про його творчість, що тільки підкреслює його вроджену інтелігент-

ність і такт.

Одного разу я перелякався майже до смерті, бо думав, що мою

таємницю викриють і заберуть від мене Чехова. Це трапилося під

час