Богдан Йосипович Чалий - Сто пригод Барвінка та Ромашки

пізнав я щастя.

Зуби вставив золоті.

Домовитий став, мов курка...

Як північна чорнобурка.

Засріблився від сивин. —

Опустив Барвінок списа.

Придивляється до Лиса.

Бачить — плаче Лисовин.

Похилився, крутить корбу.

Мов за хвіст поцупив кобру.

Лис... почав... життя нове?

У Дзвіночка і в Ромашки

У очицях — ніби цвяшки...

А пором собі пливе.

До Ромашки, до Барвінка

Посміхається хмаринка,

Миє пір’ячко в воді.

Лис промовив: — Правда, гарно?

То дарма, що трохи хмарно...

Добре тим, хто молоді...

«Може, справді став він добрий.

Поки я літав за обрій? —

Думу думає козак. —

Має ж голову добрячу.

Поламав хижацьку вдачу,

У житті буває всяк...»

Лис очиці втер полою:

— Бий обухом, ріж пилою.

Списом штрикай, але вір...

Давні вибрики забуті.

Вчусь заочно в інституті

І працюю, наче звір.

Ось і берег. Кинув сходні.

—Коли в нас... таке... сьогодні.

Прошу вас... до себе... в дім. —

За повіддя взяв Дзвіночка. —

Он і хата край лісочка.

Хоч води попить ходім!

Бережком, а потім лісом

Друзі тьопають за Лисом.

Стиха кривиться дівча.

За горбами, за ярами.

Біля струганої брами

Витягає Лис ключа.

— Ого-го! Живеш в палаці!

Заробив у чесній праці?

— Маю спадок від дідів.

Мій прапрадід Лис Микита

Був тварина тямовита,

Чим хотів — заволодів!

Прямо скажем, не безгрішний.

Був він дядько вельми втішний.

Син простого селюка...

Волелюбну мав натуру.

Від душі його скульптуру

Шашіль виточив з пенька.

Прадід Лис виднівсь при вході,

Генерал тобі та й годі, —

Люлька, хвостик догори...

Коли б їв він моркву й ряску, —

Не про нього склали б казку.

Постать, що не говори!

Прив’язав коня Барвінок,

З двору глянув на будинок.

На цяцьковані стовпи.

Дах червоний, з черепиці.

В Лиса усмішка на пиці:

— Що? Сподобалось? Купи!

Закричав Барвінок: — Годі!

Я — Барвінок! Я — в поході!

Не люблю приватних нір.

Коли так, не дійдем згоди!

— Прошу, прошу до господи.

Жарти, хлопчику, повір...

Ось і затишна світлиця,

Господиня гостролиця

Усміхається гостям.

Лис узяв під ручку Лиску,

Прихорошену до блиску:

— Це дружки мої, затям!

Повели в кімнату дальню.

Стало ясно, що в їдальню.

Пахло перцем і борщем.

Не кормушка, не корито —

Стіл по-царському накрито,

Не такий, як під кущем!

В мисках квашена капуста.

Бараболя в шкварках тлуста.

Паляниця негливка.

Ще й вареників макітра.

Поряд з рибою — півлітра

Жигулівського пивка.

В нафарбованої Лиски

Голосок немов з колиски:

— Готувала все сама! —

А Ромашка:— Бачу, Лиско!

Але Конча, ой, неблизько!

Засідать — часу нема!

Руки змили — їсти сіли.

Частували їх щосили:

— Їжте, пийте досхочу! —

То, здавалось, дружби вияв.

Хлопчик мовив:— Як я мріяв

Про тарілочку борщу!

Лис, відкривши пива пляшку.

Скоса глянув на Ромашку,

Влив Барвінкові й собі.

— Повні щирої надії.

Проковтнем за спільні дії

У великій боротьбі!

— Зупинися, хміль — отрута.

Що кладе на ноги пута! —

Це Ромашин голосок.

Та малий зробив ковточок, —

Діл хитнувся, як місточок,

І посунувсь, мов пісок.

Наш Барвінок — хлопець крепкий.

Хоч позбувсь одної клепки —

Не змінився на виду:

— Що за шум? Яка рахуба?

Скоро будем біля Дуба!

Засурмлю — хау ду ю ду!

Лис: — Хильнімо ж до останку! —

Та Ромашка з пивом склянку

Геть пожбурила, в вікно.

— Бити посуд — хлопська звичка! —

Просюсюкала Лисичка.

Лис підвівся:— Но-но-но!

— Те, що сталося допіру.

Залікує люлька миру!

На, побільшає думок... —

Взяв Барвінок в Лиса люльку,

А Ромашці—тицьнув дульку—

І ковтнув страшний димок!

Замакітрилось в голівці,

Опинився на долівці

Легковажний козачок.

Лисовин підскочив: — Лиско!

Ремінцем в’яжи дівчисько!

Поламай хутчій дрючок!

Та дівча схопило списа.

Штриконуло в писок Лиса

І стрибнуло у вікно.

Коник їй підставив спинку

І поніс, немов лушпинку.

Як у справжньому кіно.

Вгору кинуло й Барвінка,

Та не гнулися колінка.

Ухопився за стільця,

Але стіл підставив ніжку.

Так поцупили, мов мишку.

Нерозумного курця.

Лисовин сердитий в Лиску

З холодцем пожбурив миску.

— Де Ромашка?

— Ген, в ліску! —

У кутку стогнав Барвінок...

Ліпше смертний поєдинок.

Ніж сидіть на мотузку!

X

Лис розсівся на канапі.

Перстеньки на кожній лапі,

Вже й забувся про пором.

Про найбільшу в світі драму

Строчить фототелеграму

Вічним гусячим пером.

«О могутній Мухоморе,

Хто земний тебе поборе?

Низько б’ю тобі чолом!

Знай, Барвінок — у полоні.

Рве мотузку на ослоні.

Здавсь без бою, за столом!

Хто хитріший? На Барвінка,

Що забрьохався, мов свинка.

Поглядаю звисока!

Хочеш виміняти бранця?

Шли ягницю чи баранця

Й на додачу — гусака.

А з Ромашкою — промашка.

Утекла від нас Ромашка.

Не дівча — козак Мамай.

Ну до чого ж б’ється кріпко!

Пурхонула, мов куріпка.

Біля Кончі переймай!»

Тут і хлопчик звів очиці.

У ротку, як від гірчиці.

Спрага — випив би ріку!

Чи насправді, чи від зілля

Ніби знизу, з підземілля

Донеслось: — Ку-ку-рі-ку!

Чарівний забутий голос...

Щось у серці розкололось...

Пригадались ліс і луг.

Знову Лис наповнив чарку:

— Це... в моєму зоопарку

Голос пробує твій друг!

Ти ж юннат, поглянь, будь ласка!

Не дурій, бо схопиш паска! —

І потяг Барвінка в льох.

Спалахнуло світло тьмяне. —

Як здоров’я, громадяни?

Всі живі? Ніхто не здох?

По кутках — залізні клітки.

Придививсь Барвінок — звідки?!

Поряд з Півнем — їжачок.

Поряд з Білкою — Куріпка.

І в акваріумі Рибка.

Далі — Зайчик-Сірячок.

Півень зойкнув:— Ку-ку...рі-ку!

Порятуй мене, каліку!

— І мене! Мене! Мене! —

Серце птаха і звіряти

Ніби вирвалось за грати.

Щось принизливе, страшне!

Лисовин розреготався:

— Рятівник ваш — сам попався!

Залишився без чобіт!

Вас ніхто не порятує,

З вас дружина приготує

І сніданок, і обід!

Мовив хлопчик:— Лисовине!

Весь твій рід ганебно згине.

Як проллєш невинну кров! —

Хмикнув Лис, повів бровою:

— Був би, хлопче, з головою—

Лис тебе б не поборов!

Спалахнув, як трут. Барвінок,

Вдарив ніжкою в простінок:

— Ще побачим, хто глупак!

На твоїй, хитрюго, шкурі

Навіть зайчики і кури

Танцюватимуть гопак!

Витяг Лис ножаку з піхов,

А вгорі мов танк проїхав,

Заревло, як землетрус.

На гладкого Лисовина