Богдан Йосипович Чалий - Сто пригод Барвінка та Ромашки

від сміху:

— Ой, спасибі вам за втіху!

Ну, хлоп’ята! Ну й дуби!

Реготалися Синюхи,

Наче впились варенухи.

Печерицю корчив сміх.

Свинорий підняв гармидер.

Хтось у нього вуса видер.

Кожен дихав, наче міх.

Та зненацька, дивне діло.

Щось в посадках засопіло.

Мухомор напружив нюх

І скривився;— Пахне круто!

Добрий дух, немов отрута!

Аж занудило Синюх.

Щось кошлате рачки лізе.

Мов ліхтарик, око сизе.

Геть подертий кожушок.

Вітерець гойда чуприну,

Аж пригнув бридку тварину

Більший вчетверо мішок.

Мухомор гукнув: — Тхоряко,

Не вдавай із себе рака!

Любий брате, звідкіля?

Закордонні чув я вісті.

Ніби маєш тисяч двісті

Від Бамбука, короля!

Тхір підняв угору лапки.

Без штанів він був, без шапки,

Простогнав: — Здаюсь в полон! —

Усміхнулась Печериця:

— Не жартуй, заморська птице!

Де банани, де нейлон?

Де смарагди і сапфіри?

Чи привіз ти сувеніри

З тих країв, де вічний рай? —

Тхір підліз до Печериці:

— О царице, бий по пиці, —

Тільки сміхом не карай!

За великим океаном

Став я дійсно справжнім паном,

Для роботи мав мужву.

Заробляв на Каві гроші, —

Сотні сот у дні хороші!

Мислив, так і доживу...

Та з появою Барвінка

Почалась нова сторінка

У моїм записнику.

Після повного розгрому

Ми втекли з аеродрому

На швидкому літаку.

Цар Бамбук позбувсь корони,

Я — майна і охорони.

Полетіли ми з царем...

Чи колись рабам віддячим?

Летимо удвох і плачем,

А куди — не розберем!

Але раптом... Що це? Звідки?

Гучно вдарили зенітки.

Лихо, лишенько моє!

Вийшло так, що ми летіли

Не туди, куди хотіли.

Зрозумів я, де ми є!

Бачу, б’ють не для салюту, —

Ухопив я парашута.

Тягне й цар: — Віддай мені! —

Я кричу:— Прощайте, царю!

Побувати ще раз марю

На дідівській стороні!

У Бамбука — очі рогом.

Я крутнувсь і в люк прожогом.

В люте ревище вітрів.

А літак з царем Бамбуком

З журним клекотом і гуком,

Наче свічечка, згорів?

І хитало і гойдало,

Приземлився вельми вдало

На якомусь пустирі.

Вартові, немов шакали...

Я — в кущі.

Не розшукали

У колючім чагарі.

Замість того щоб радіти,

Я не знав, де ноги діти.

Превеликий тіпав страх.

З горя листя їв торішнє,

І ховався, бо нелишнє.

По байраках та ярах.

Не втрачав надій, одначе.

Якось бачу. Коник скаче.

Не повірилось очам:

Затряслась моя сивинка.

Коли я пізнав Барвінка, —

Мчав на Конику з дівчам.

Стежечками потайними

Я побіг слідом за ними.

Наглядав за сурмачем.

Та зненацька — вража сило! —

Аж завив, бджола вкусила

На городі, під кущем.

Цар гукнув:

— Признайсь, куркулик

Що в мішку тримаєш?

— Вулик,

Повний лютої бджоли!

Я в льоток запхнув ганчірку.

Залишив маленьку дірку,

Щоб, конаючи, жили.

Заскрипіла Печериця:

— Чули ви дурного биця?

Хто ти — пасічник чи звір?

Наділив царя бджолою,

Роздратованою, злою, —

Чудернацький сувенір!

Але цар сказав: — Царівно!

Не хвилюйся, дихай рівно!

Тхір нам послугу зробив.

Коли рій у нас в полоні —

Перемога на долоні!

Найдорожчий із скарбів!

Хай тепер квітують квіти!

Бджолам їх не опилити.

Облетять, як папірці.

І не буде ні городу.

Ані ягідного плоду, —

Пропадуть і стрибунці!

Струнко, браві командири!

Годі вам псувать мундири, —

Між собою, знацця, мир!

А командувать військами,

І жуками й будяками.

Буде він... фельдмаршал Тхір!

Лють скривила Свинория, —

Не збулася давня мрія!

Впав Буркун, зітхнув Пирій.

Мухомор обняв Тхоряку:

— Одягайсь, бери ломаку,

Військо муштрою погрій!

Скочив Тхір, помивсь в ковбані

І відразу ж після бані

Одягнув новий мундир.

Бур’яни гукнули хором:

— Уперед за Мухомором!

Хай живе фельдмаршал Тхір!

VIII

Ліс шумує, ліс вирує.

Всім свій затишок дарує

В дуплах, норах, на гіллі.

Скоро будуть новосілля,

І заручини, й весілля

У достатку і теплі.

У сосні кипить живиця.

Килимком стає травиця.

На полях земля масна.

З липи Шпак зробив сопілку.

Щоб дражнити Перепілку.

Сойка гейкає: Вес-сна!

Коник Дзвоник легко скаче.

Серце в Коника воляче.

Зайчик бігати навчив.

І Ромашечку й Барвінка

Луг і ліс вітають дзвінко.

Як почесних сурмачів.

На мурашнику — мурашка:

— Стій, Барвінку!

Стій, Ромашко! —

І мурашки звідусіль.

Рушничок несуть, сердежки,

А на нім — півні й мережки,

А на ньому — хліб і сіль...

— Друзі саду! Друзі лісу!

Дайте перцю злому Лису! —

З мурашиних чути лав.

Подають хлібець Барвінку, —

Відломив малий скоринку

І до вуст її приклав.

— Знай, Барвіночку, що скоро

Битва з військом Мухомора.

Мурахи за меч взялись!

Короїдів, гусінь хижу

Поб’ємо собі на їжу,

Порятуєм рідний ліс!

Погукаєш — ми до бою

Поряд станемо з тобою.

З нами бджоли і птахи!

I, мечі піднявши вгору.

— Смерть цареві Мухомору! —

Закричали мурахи.

Хлопчик вигукнув:—Мурашки!

Ви солдати й роботяжки!

Отже, спільні в нас діла!

Ми ж удома, не за морем!

Бур’яни гуртом заорем.

Бо від них багато зла...

IX

Аж нап’явся Коник Дзвоник!

Мов відважний прикордонник,

В даль Барвінок полетів.

Козака неспокій точить,

До мети спішить —не збочить.

А Ромашка й поготів!

Ну й дівча! Твердої вдачі!

Задає в путі задачі.

— Скільки буде п’ять на сім?

— Тридцять п’ять! Ага, Ромашко!

— П’ять на п’ять?

— І це не важко!

Двадцять п’ять, відомо всім!

Круча збоку виринає.

Шлях вода перетинає.

Хвилька зводиться ребром,

А на боці протилежнім

У затоці чорним лежнем

Ледь видніється пором.

Над шатрами верболозу

Пролунало: — Пе-ре-возу! —

І відлупило здаля.

В осоці на тому боці

Крутонулись ноги босі.

Виткнувсь носик з-під бриля.

Взяв поромник мотузяку

На округлу залізяку,

І поплив пливучий міст.

А на дядьку — синя свитка.

Жовтий бриль, очей не видко.

Але що це ззаду? Хвіст!

Підпливає. Ось і берег.

Чути хвильки тихий шерех.

Коник скочив на пором.

Підійняв Барвінок списа,

Закричав:— Тримайте Лиса!

Не пручайсь! Прошу добром!

Мовив Лис: — Привіт, герою!

Певне, цю первісну зброю

Ти привіз від дикунів?

Я пустив вас до порому

І за це мене, сірому,

Переслідує твій гнів?

Хто мені два зуби вибив?

Якби я тоді... не схибив...

Ми обоє не святі.

Хочеш битися? Не вдасться!

У труді