Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

ті хвилини, коли сердився, здавався розгубленим, мовби дивувався, чому виходить саме не так, як потрібно. Не часто, але зривався на крик, потім іще більше сердився від того, що мусив кричати. — Якщо він у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму.

— А кого я на трактор посаджу?

— Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогодні, коли у полі стільки роботи, а в декого дірява горлянка на першому місці.

Олена не помічала весни, тієї, що примушує відчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемі. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свіжовиораній ріллі.

— Що ти там довбешся — я що, перший рік орю? — Андрія Олена не впізнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям і колючими очима, у яких прохоплювалася відверта зневага.

— Може, й не перший. Тільки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бур’ян увесь зверху, тут і культиватор не допоможе.

— Щось ти дуже розумна стала. Це не…

Та Олена різко обірвала його:

— Знаєш що, Андрію? Я у тебе про себе нічого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаєшся над землею, а не ореш.

Андрій примружив очі, ніби дивився проти сонця:

— І чого ти так лізеш зі шкіри? Авторитет у начальства заробляєш чи просто корчиш із себе, мовби ніхто не знає, що ти за цяця?

Олена не слухала його більше, повернулася й пішла до мотоцикла. Голова піднята, в очах ні крихточки болю. Струнка. У теплій шкіряній куртці й вузьких джинсах, заправлених у невисокі гумові чобітки. В Андрія щось боляче ворухнулося в грудях, але він плюнув собі під ноги й повторив:

— Корчить із себе…

Олена поїхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира біля сівалки й під’їхала туди мотоциклом.

— Ви, Тихоновичу, подивіться на поле, як ваші хлопці орють. Один гній на той світ уорав, другий не оре, а шкрябає землю.

Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:

— Думаєш, я їх змушу краще орати?

— А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведем?!

— Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так… Сама бачиш— всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо — і з оранкою, і з посівною.

— Але ж і так не можна. — Олена озирнулася по двору — там стояло кілька тракторів, на яких нікому було працювати. Довго мовчала, потім промовила з болем:

— Ну, не можна ж глумитися над землею тільки тому, що нікому на ній працювати. Земля нас за це ще покарає.

Яра пшениця зійшла дружньо і в червні викинула зелені стрілочки колосків. Тит Феодосійович тільки посміхався, а Данило Павлович уголос радів:

— Якщо вродить, я тобі, Олено Миколаївно, премію випишу, персональну, за ініціативу й агрономічний талант. Є таке слово? — запитливо дивився на неї. — Немає, то придумаємо, аби хліб добрий ростила.

Одного разу спинила мотоцикла на колгоспному дворі, біля купи жінок, що чекали машину їхати полоти буряки, привіталася, хотіла щось сказати, але не встигла. Одна з жінок, яка жваво розповідала сільську новину, немов аж радісно заходилася переповідати й Олені.

— Ти знаєш, Миколаївно, кого я бачила сьогодні? Не повіриш. Я й сама не повірила, ледве вгадала. Така пава, наче й не наша.

Олена зацікавлено подивилася на жінку, встала з мотоцикла й підійшла ближче.

— Вона мені каже: «Здрастуйте, тітко Варко». Я кажу: «Доброго здоров’я», а сама ніяк не впізнаю, хто воно такий. Придивилася, аж то Любка Дуніна…

Олені здалося, що її ударило струменем. Якусь мить стояла вражена й широко розкритими очима дивилася на жінку, потім рвонулася до мотоцикла.

— Чого це вона? — здивувалася та. — Наче я нічого такого й не сказала.

Олена навіть шолома не надягла. На великій швидкості виїхала з колгоспного двору і мало не врізалася у зустрічний самоскид, що віз на ферму зелену масу. Водій автомобіля спинився, блідий вийшов із машини, лайнувся вслід мотоциклу, сів на підніжку кабіни й тремтячими руками дістав із кишені цигарки. А вона вижимала з мотоцикла все, що могла, й мотоцикл не їхав, а летів сільською вулицею. Спинилася біля свого двору. Не увійшла, а вбігла до хати.

— Мамо, де Іван?

Мати глянула на дочку і впустила віника, яким намагалася зняти у куточку павутину.

— Що з тобою?

— Мамо, де Іван!? — закричала Олена.

— Що з тобою? — ще більше розгубилася Наталка. — Де йому бути — батько у дитячий садочок повіз. І я ось зараз на роботу йду. А що таке?

Олена не відповіла. Вибігла з хати й навіть дверей не зачинила. Під’їхала до дитсадка. Малеча ще не пішла на сніданок і гралася на подвір’ї.

— Синок! — Олена здалеку побачила хлопчика. Підбігла, підхопила на руки й притулила до грудей. — Я заберу, — сказала виховательці.

Зняла курточку, наділа на нього й посадила перед собою на мотоцикла. Виїхала далеко за село і зупинилася. Сіла на траву й затулила обличчя руками. Хлопчик деякий час мовчки дивився, потім ковзнув із мотоцикла.

— Мамо, — торкнув її за плече і сам скривився плакати.

— Синок! — Олена обняла хлопчика, пригорнула до себе. — Я тебе нікому не віддам… Нікому…

Тільки пізно увечері приїхала додому. Однією рукою тримала сонного Івана, другою — руля. Внесла дитину на руках у двір. Наталка зустріла їх на ґанку.

— Ти, Олено, що — здуріла? Що це ти видумала? Дитя кудись забрала, ми з батьком місця собі не знаходимо. Ніч надворі…

Олена мовчки зайшла до хати, поклала дитину на ліжко й обережно почала роздягати.

— Чого ти мовчиш? — допитувалася мати.

— Не чіпайте мене — я спати хочу, — промовила дочка стомлено.

— Іди лягай, я тобі що — не даю? Але щось же воно трапилося? — стояла на своєму Наталка.

— Нічого.

— Як же нічого — хіба я не бачу? — зітхнула сумно. — Не хочеш, то й не кажи, тільки кому ти ще розкажеш, як не матері. А новину чула — Люба Дуніна приїхала? — При цих словах Олена впустила дитячий черевичок і втупилася поглядом у матір. — До нас аж двічі заходила. Тебе питала, хотіла побачити. — Дочка напружено чекала, що вона скаже ще, але Наталка замовкла, здивована, що та, здавалося, ніяк