Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Мої щоки палали. Я спостерігала, як він, маневруючи, в’їжджає у вузький коридор, і викрикнула, перш ніж подумала, що роблю:

— Не конче поводитись як віслюк.

Слова пролунали в застиглому повітрі. Інвалідний візок зупинився. По довгій паузі Вілл дав задній хід і спроквола повернувсь до мене обличчям, тримаючи руку на маленькому джойстику.

— Що?

Я дивилась на нього, моє серце калатало.

— Ви кепсько повелися зі своїми друзями. Гаразд. Можливо, вони це заслужили. Однак я день при дні щосили стараюся зробити все, що можу. Тому була б дуже вдячна, якби ви не псували мені життя, як це робите іншим.

Очі Вілла трохи розширилися. По якімсь часі він знову заговорив:

— А якщо я скажу вам, що не хочу вас тут бачити?

— Ви мене не наймали. Я працюю у вашої матері. І, поки вона не скаже мені, що я тут не потрібна, я залишаюся. Не тому, що я надто турбуюся про вас чи мені до вподоби ця дурна робота або я хочу так чи інак змінити ваше життя, а тому, що мені потрібні гроші. Зрозуміло? Мені справді потрібні гроші.

Вираз обличчя Вілла Трейнора не надто змінився, та, схоже, я побачила в його очах подив, неначе він не звик, що з ним не погоджуються.

«Чорт, — подумала я, коли усвідомила, що зробила. — Цього разу я справді все зіпсувала».

Проте Вілл просто дивився на мене. Я не відверталася. Тоді він ледь помітно зітхнув, наче збирався сказати щось неприємне.

— Відверто, — мовив він і розвернув візок. — Просто покладіть фотографії в нижню шухляду, добре? Усі.

І, хуркочучи, він поїхав геть.

5

Коли тебе катапультує в цілком нове життя чи принаймні штовхає в чуже життя настільки щільно, що твоє обличчя немов притискається до їхнього вікна, це змушує тебе переглянути своє розуміння того, хто ти. Чи ким здаєшся іншим людям.

Для моїх батьків за чотири короткі тижні я стала на кілька рівнів цікавішою. Тепер я була провідником в інший світ. Моя мати, зокрема, щодня розпитувала мене про Ґранта-гаус і його побут, мов той зоолог, який докладно вивчає якусь недовідому, нову істоту й середовище її проживання. «Місіс Трейнор використовує лляні серветки під час кожного прийому їжі? — питала вона. — Як думаєш, вони пилосмочать щодня, як і ми? Що вони роблять з картоплею?»

Вона проводжала мене вранці, суворо наказуючи дізнатися, якою маркою туалетного паперу вони користуються або чи використовують простирадла з полікотону. Те, що часто я не могла це згадати, було для неї джерелом великого розчарування. Моя мама була потай переконана, що мажори живуть як свині, відтоді як я, шестирічна, розказала їй про шкільного друга, чия мати не дозволяла нам гратися в їхній залі, мовляв, тому, що ми піднімемо пилюку.

Коли я приходила додому й рапортувала: «Так, собаці справді вільно їсти на кухні» або «Ні, Трейнори не миють передній ґанок щодня», як це робила моя мама, вона складала губи бантиком, скоса поглядала на батька й кивала з тихим задоволенням, немовби я щойно потвердила все, що вона думала про неохайність вищих кіл.

Залежність батьків від мого доходу чи, можливо, їхнє розуміння того, що насправді я не люблю свою роботу, означало наступне: в будинку до мене почали ставитися з повагою. Утім, змінилося не так багато: що стосувалося батька, то він перестав називати мене «товста гузниця», а щодо мами, то тепер, коли я верталась додому, як велося, мене чекала чашка чаю.

Для Патрика й моєї сестриці я не змінилася — як і раніше, була об’єктом для глузувань, обіймів, поцілунків чи причиною подутись. Я теж не відчувала змін. Мій вигляд не змінився, одягалась я й досі, як мовляла Трина, так, немов брала участь у бійцівському герці в благодійній крамниці.

Я не здогадувалася, що думають про мене мешканці Ґранта-гаусу. Вілл був байдужливий, а в Натанових очах, знать з усього, я поставала як остання з довгої вервечки найманих доглядальниць. Він мав зичливу вдачу, але тримався дещо на відстані. Здавалося, він не був певен, що я там надовго. Містер Трейнор ввічливо мені кивав, коли ми перетинались у передпокої, інколи запитував мене, як я добралася й чи добре мені тут працюється. Сумніваюся, що він упізнав би мене, якби його мені представили в інших декораціях.

А для місіс Трейнор, о Боже, для місіс Трейнор, я, схоже, була найдурніша та найбезвідповідальніша людина на всій земній кулі.

Усе почалося з фоторамців. Ніщо в цьому будинку не лишалося непоміченим для місіс Трейнор, і я мала б знати, що розгром рамців кваліфікуватиметься як землетрус. Вона розпитувала мене, на скільки точно часу я покинула Вілла самого, що стало причиною, як швидко я прибрала той безлад. Насправді вона не критикувала мене, бо була занадто шляхетна, щоб навіть підвищити голос, але те, як вона повільно кліпала очицями, слухаючи мої відповіді, та її коротке мугикання під час моєї розповіді сказали мені все, що я хотіла знати. Для мене не стали несподіванкою слова Натана про те, що вона — мировий суддя.

Місіс Трейнор гадала, що краще мені не покидати Вілла самого так довго наступного разу, хоч би якою ніяковою здавалась ситуація, гм… Вона радила мені не ставити речі так близько до краю, коли наступного разу я витиратиму пил, адже їх можна випадково скинути долі, гм… (Схоже, вона воліла вірити, що це був нещасний випадок.) Місіс Трейнор змусила мене почуватися заплішеною дурепою, і, відповідно, я ставала такою, коли та була поруч. Вона завжди заходила саме тоді, коли я щось упускала на підлогу чи боролася з регулятором плитки абощо. А коли я заходила знадвору, несучи дрова, вона стояла в передпокої з дещо роздратованим виглядом, немов мене не було набагато більше часу, ніж насправді.

Дивно, але її ставлення дошкуляло мені більше, ніж грубість Вілла. Кілька разів я навіть хотіла запитати її прямо, що не так. «Ви сказали, що наймаєте мене через моє ставлення до життя, а не через професійні навички, — хотіла сказати я. — Ну, от я й веселюся що Божий день. Бадьора, як ви й хотіли. То в чому ж ваш клопіт?»

Але Камілла Трейнор не з тих жінок, яким можна сказати таке. Та й, окрім того, у мене було таке відчуття, що ніхто в цім будинку ніколи нічого в живі очі не говорить.

«Лілі, наша остання дівчина, мала доволі розумну