Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я згадала Алісію: «Але я старалася, — сказала вона. — Я справді старалась. Багато місяців».

— Я впевнена, що де з ким це спрацює. У всякому разі має бути якийсь спосіб, якщо… підійти до цього творчо.

— Ха! — Патрик ковтнув води. — Запитай його завтра. Слухай, ти казала, що він нестерпний. Мабуть, він був таким і до нещасного випадку. Можливо, це реальна причина, чому вона кинула його. Ти про це думала?

— Не знаю. — Я згадала світлину. — Вони здавалися щасливими вкупці.

А проте що ж доводить фотографія? У мене вдома була світлина в рамці, де я променисто всміхалась до Патрика, немовби він щойно витягнув мене з будівлі, яка палає, однак насправді я перед тим назвала його феєричним бовдуром, а він із серцем відповів: «Цур тобі!»

Патрик втратив цікавість.

— Гей, Джиме… Джиме, ти бачив того нового легкого велосипеда? Щось нормальне?

Я дозволила йому змінити тему, думаючи про те, що сказала Алісія. Уявити, як Вілл відштовхує її, було легко. Утім, природно, як когось кохаєш, твоє місце поруч із ним, хіба ні? Щоб допомогти вийти з депресії. У хворобі й здоров’ї, і таке інше, га?

— Ще щось питимеш?

— Горілку з тоніком… Тонік без цукру, — додала я, коли він здивовано підняв брову.

Патрик знизав плечима й попрямував до бару. Я стала почуватися трохи винною, що ми обговорюємо мого роботодавця. Надто ж, коли в’явила, що він пережив за цей час. Було майже неможливо не роздумувати про інтимніші сторони його життя. Я забулася. Говорили про тренувальні вихідні в Іспанії. Я неуважно слухала, поки біля мене не з’явився Патрик і не підштовхнув мене.

— Подобається?

— Що?

— Вікенд в Іспанії. Замість відпустки в Греції. Можеш полежати біля басейну, якщо не в захваті від сорокамильного велопробігу. Ми могли б дістати дешеві авіаквитки. Через шість тижнів. Тепер, коли ти купаєшся в грошах…

Я згадала про місіс Трейнор.

— Не знаю… Навряд чи вони зрадіють, що я так хутко беру відгул.

— Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я поїду? Мені справді хочеться провести тренування на висоті. Я роздумую про щось більше.

— Про що більше?

— Тріатлон. «Екстрим вікінг». Шістдесят миль на велосипеді, біг — тридцять миль — і хороший довгий заплив у холодних північних морях.

Про «Вікінг» говорили з благоговінням ті, хто брав у ньому участь, вони носилися зі своїми травмами, як ветерани якоїсь віддаленої та надто жорстокої війни. Патрик майже прицмокував з нетерплячки. Я подивилась на свого бойфренда, наче той справді був не з цієї планети. На мить мені здалося, що краще б він працював у телепродажах і не міг проминути автозаправку, не затарившись батончиками «Марс».

— Ти справді збираєшся це зробити?

— А чом би й ні? Я ніколи не почувався краще.

Я подумала про все це додаткове підготовлення — нескінченні розмови за вагу та відстань, фізичну форму та витривалість. Останнім часом привернути увагу Патрика було досить важко.

— Ми можемо зробити це разом, — сказав він, хоч ми обоє знали, що він не вірив у це.

— Я залишаю це на тебе, — відповіла я. — Справді. Не втрачай можливості.

І замовила чизкейк.

***

Якщо я думала, що після вчорашніх подій у Ґранта-гаусі настане відлига, то помилялася. Я привіталася з Віллом широкою усмішкою й бадьоро крикнула «Здоров!», та він навіть не постарався відвернутися од вікна.

— Не найкращий день, — пробурмотів Натан, одягаючи своє пальто.

Це був мерзенний ранок: низьке захмарене небо, за вікнами порошила мряка, і важко було навіть уявити, що колись іще вигляне сонце. Навіть я в такі дні ставала похмурою. Не дивина, що Вілл почувався гірше. Я заходилась коло ранкових справ, раз у раз повторюючи про себе, що все те не має значення. Хіба вам конче має подобатися ваш роботодавець? Багатьом людям не подобається. Я згадала Тринину керівницю, серійну «розлученку» з нещирим обличчям, яка стежила за тим, скільки разів моя сестра ходила в туалет, і кидала в’їдливі коментарі щодо роботи її сечового міхура, яка, на думку начальниці, виходила за межі розумного. Та й, окрім того, я вже пропрацювала тут два тижні. Це означало, що лишилося всього п’ять місяців і тринадцять робочих днів.

Світлини акуратно лежали в нижній шухляді, куди я поклала їх напередодні. Присівши навпочіпки, я почала розкладати їх долі та сортувати, оцінюючи, які рамці зможу полагодити. Речі я лагоджу незгірше. Ще й до всього, як я гадала, це був хороший спосіб убити час.

Так минуло хвилин із десять, коли стриманий хуркіт моторизованого інвалідного візка попередив мене про Віллів приїзд.

Він став біля дверей і подивився на мене. Під очима лежали темні тіні. Натан казав мені, що іноді він узагалі майже не спить. Я не хотіла думати про те, що відчуваєш, коли лежиш уночі в пастці ліжка, не в змозі вибратися звідти, а компанію тобі складають лишень похмурі думки.

— Я вирішила поглянути, чи можна полагодити хоч кілька рамок, — сказала я, піднявши одну з них. На знімку він вправлявся в банджі-джампінгу. Я намагалася бути життєрадісною (Йому потрібен хтось оптимістичний, хтось позитивний.).

— Навіщо?

Я закліпала.

— Ну… Я подумала, що деякі ще можна врятувати. Ось принесла із собою клей для дерева, якщо ви дасте згоду лагодити їх. А може, хочете замінити їх, тоді я збігаю в місто під час моєї обідньої перерви й пошукаю інші. Ми можемо поїхати разом, якщо забажаєте…

— Хто вам сказав їх лагодити?

Він непохитно дивився на мене.

«Ой-ой-ой», — подумала я.

— Я… Я просто намагаюсь допомогти.

— Ви хотіли виправити те, що я зробив учора.

— Я…

— Знаєте що, Луїзо? Було б непогано, хоча б раз, щоби хтось звернув увагу на те, чого хочу я. Розбиті фотографії — не є нещасний випадок. Це не спроба радикальних змін дизайну інтер’єру. Я просто не хочу більше їх бачити.

Я звелася на ноги.

— Мені дуже шкода. Я не думала, що…

— Ви думали, що знаєте краще. Кожен гада, що знає, що мені потрібно: «Поставмо знову ті кляті фотографії. Бідний каліка матиме, на що дивитись». Я не хочу, щоб ці кляті фотографії дивились на мене щоразу, як я, застрягши в своєму клятому ліжку, чекаю, поки хтось прийде й витягне мене. Зрозуміло? Як гадаєте, це може дійти до вас?

Я важко ковтнула.

— Я не збиралася лагодити ту, де ви з Алісією. Я не настільки дурна… Я просто подумала, що через якийсь час ви…

— О Боже, — відвернувшись од мене, проказав він їдко. — Позбавте мене психотерапії. Просто йдіть і