Віктор Еміль Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

трохи ліків могли б покращити ситуацію, але інспекторів цікавила лише чистота — чи соломинка не валяється посеред коридору, чи брудні, подерті і завошивлені ковдри охайно підтикані біля ніг пацієнта. Доля хворих їх не обходила. Якщо я бадьоро доповідав, скидаючи шапку з поголеної голови й цокаючи підборами: «Барак номер VI/9: 52 пацієнти, два санітари і один лікар», — вони були задоволені і виходили. Але до їхнього прибуття — інколи вони приходили на кілька годин пізніше, аніж повідомляли, — я мусив розправляти ковдри, підбирати соломинки, що падали з нар, і кричати на бідолах, які кидалися на своїх ліжках, загрожуючи звести нанівець усі мої зусилля з підтримання охайності й чистоти. Особливо сильно апатія охоплювала хворих із лихоманкою, отож вони навіть не реагували, якщо на них не кричали. Іноді навіть крик не допомагав, і тоді мені доводилося з останніх сил опановувати себе, щоб не вдарити їх. Власна роздратованість набирала нечуваної сили при зіткненні з апатією інших, й особливо під загрозою небезпеки (як-от очікувана інспекція), яка її спричиняла.

Намагаючись дати психологічне та психопатологічне пояснення типових характеристик мешканців концентраційного табору, я можу викликати в читача враження, що буття людини повністю й неминуче залежить від впливу середовища. (У цьому випадку середовище — це унікальна структура табірного життя, яка змушує в’язнів підлаштовуватися до певної моделі.) Але як щодо людської свободи? Хіба немає духовної свободи в розумінні поведінки й реакцій у будь-якому середовищі? Чи правдива теорія, згідно з якою людина — не більше ніж продукт багатьох зумовлених середовищем факторів біологічного, психологічного чи соціологічного походження? Найважливіше те, чи реакція в’язнів на особливий світ концентраційного табору доводить, що людина не може врятуватися від впливу свого середовища. Чи має людина свободу вибору за таких обставин?

Ми можемо відповісти на ці запитання, спираючись на досвід і принципи. Досвід табірного життя показує, що людина таки має свободу вибору. Було чимало прикладів, часто героїчного характеру, які довели, що апатію можна подолати, а роздратованість стримати. Людина здатна зберегти рудименти духовної свободи та незалежного мислення навіть у вкрай несприятливих умовах невимовної психічної й фізичної напруги.

Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей, які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи останній шматок хліба. Нехай їх було лише декілька, але їхня поведінка — незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи — обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях.

А обирати було потрібно завжди. Щодня, щогодини виникали нагоди ухвалювати рішення, які визначали: скоритеся ви силі, що загрожувала позбавити вас вашої сутності, вашої внутрішньої свободи, чи ні; яка визначала, станете ви іграшкою обставин, відрікаючись свободи й гідності і перетворюючись на типового в’язня, чи залишитеся собою.

Із цього погляду душевні реакції мешканців концентраційного табору мають важити для нас більше, аніж звичне віддзеркалення певних фізичних та психологічних обставин. Навіть якщо такі нелюдські умови, як недосипання, недоїдання та різноманітні душевні стреси спричиняються до того, що в’язні реагують певним чином, у підсумковому аналізі стає очевидним, що та особистість, якою стає ув’язнений, є результатом внутрішніх рішень, а не продиктована впливом табору. Отже, кожна людина здатна, навіть під впливом обставин, вирішувати, ким стане духовно й фізично. Вона може зберігати свою людську гідність навіть у концентраційному таборі. Достоєвський якось сказав: «Я боюся лише єдиного — не бути вартим своїх страждань». Ці слова часто спадали мені на гадку, коли я стикався зі страждальцями в таборі, чиї муки і смерть доводили, що останньої внутрішньої свободи не можна втратити. Мушу сказати, що вони були варті своїх страждань; те, як вони їх зносили, було істинним внутрішнім подвигом. Саме ця духовна свобода, яку неможливо відібрати, робила життя змістовним і цілеспрямованим.

Активне життя служить меті реалізації цінностей у творчій праці, тим часом як пасивне життя, спрямоване на отримання насолоди, уможливлює отримання задоволення від споглядання краси, мистецтва або природи. Але є сенс і в тому житті, яке майже повністю позбавлене творчості й насолоди і яке залишає лише єдину можливість продемонструвати високоморальну поведінку, а саме у ставленні людини до свого існування, обмеженого зовнішніми силами. Людину позбавили творчого життя й насолоди. Але не тільки творчість і насолода мають сенс. Якщо взагалі існує сенс життя, то мусить бути і сенс у стражданні. Страждання — це невід’ємна частина життя, так само як доля і смерть. Без страждання і смерті життя людини не сповнене.

Те, як людина ставиться до своєї долі й усіх супутніх страждань, те, як вона несе свій хрест, дає їй багаті можливості — навіть за найважчих обставин — надати життю глибшого сенсу. Людина може бути сміливою, гідною поваги й безкорисливою. Або ж у суворій боротьбі за самозбереження вона може забути про свою людську гідність й уподібнитися до тварини. Але вона завжди має вибір — скористатися можливістю зберегти моральні цінності чи в складних обставинах забути про них. І саме це визначає, варта вона своїх страждань чи ні.

Не думайте, що ці розмірковування мають мало спільного із цим світом і надто далекі від реального життя. Це правда, що лише кілька людей здатні досягти таких високих моральних стандартів. Лише поодинокі в’язні можуть зберегти свою внутрішню свободу та духовно збагатіти у стражданнях, але навіть один такий приклад є вагомим доказом того, що внутрішня сила людини може піднести її над зовнішніми обставинами. Такі люди є не тільки в концентраційних таборах. Будь-де людина, яка протистоїть долі, отримує шанс осягнути щось через власні страждання.

Розгляньмо долю хворих, особливо невиліковних. Колись я прочитав листа неповносправного хлопця, у якому він зізнавався товаришу, що його життя добігає кінця і навіть операція не допоможе. Далі він писав, що пригадує побачений ним фільм, герой якого чекав смерті сміливо й гідно. Хлопець подумав, що зустріти смерть гідно — це величезне досягнення. «І зараз, — писав він, — доля подарувала мені такий самий шанс».

Ті з нас, хто багато років тому бачили фільм «Воскресіння», знятий за романом Толстого, могли подумати подібним чином. Там були величні долі і величні люди. У більшості з нас, у наш час, не було ані таких величних доль, ані жодного шансу досягнути подібної величі. Після фільму ми зайшли до найближчої кав’ярні і над чашкою кави з бутербродом забули ті дивні метафізичні думки, які на мить промайнули в наших головах. Та коли самі ми зіштовхуємося із величним фатумом і маємо вирішити, чи зустріти його з рівною йому духовною величчю, тоді можемо забути про юнацьку рішучість багато років тому і зазнати поразки.

Можливо, надійде день, коли комусь із нас випаде нагода знову подивитися цей або подібний фільм. Але тоді перед нашим внутрішнім поглядом неочікувано