Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

Генрі бував запальний. Він міг обізвати й принизити Алму швидше, ніж хтось інший защепив би жилет («Ніхто не любить дурненьких і самовдоволених поросят!»), але бували моменти, коли їй здавалося, що він любить її, ба навіть гордиться нею. Одного дня до Білого Акру прийшов незнайомець, який хотів продати Генрі поні, щоб Алма навчилася на ньому їздити. Поні звали Соамз, він мав шерсть кольору карамелі й відразу сподобався Алмі. Чоловіки домовилися про ціну — зійшлися на трьох доларах. Алма, якій на ту пору було шість років, запитала:

— Перепрошую, сер, а вуздечка й сідло також входять у ціну?

Незнайомець промовчав, а Генрі розреготався:

— Попався, чоловіче! — проревів він, і цілий день, як тільки Алма потрапляла йому на очі, куйовдив їй волосся, примовляючи:

— Ото малий спритник в мене росте!

Алма бачила, що по вечорах батько прикладався до пляшок, і що ті пляшки часом приховували в собі небезпеку (він кричав на неї, виганяв з кімнати), а часом диво — як-от дозвіл посидіти на колінах у тата, який розповідав їй фантастичні історії і ласкаво називав «Сливкою», що нечасто траплялося. Такими вечорами Генрі казав їй:

— Завжди носи з собою вдосталь золота, Сливко, щоб викупити своє життя, якщо тебе викрадуть. Якщо треба, заший монети в поділ сукні, але завжди май гроші при собі!

Генрі розповідав, що на такі крайні випадки бедуїни в пустелі зашивають собі під шкіру коштовні камені. Він сказав, що й сам має під шкірою на животі зашитий смарагд, що для невтаємниченого ока це виглядає як шрам у місці, куди поцілила куля від рушниці, і що він ніколи і нізащо не покаже їй, де саме той смарагд — але він точно там є.

— Завжди треба мати чим відкупитися, Сливко, — сказав він.

Вмостившись у батька на колінах, Алма довідалася, що Генрі плавав по світу разом з видатним чоловіком на ім’я капітан Кук. Ті історії були найцікавіші. Одного дня на поверхню океану виринув велетенський кит із широко роззявленою пащею — капітан Кук скерував корабель прямісінького у черево кита, роззирнувся довкола, а тоді знову виплив на світ Божий — тільки з іншого боку! Якось Генрі почув на морі плач — зирк, а то русалка пливе по воді. Її поранила акула. Генрі взяв мотузку й витягнув русалку з води — вона померла в нього на руках, але перед тим — їй-Богу! — поблагословила Генрі Віттекера й напророкувала, що колись він розбагатіє. Ось як у нього з’явився цей великий будинок — завдяки благословенню русалки!

— А якою мовою розмовляла русалка? — запитала Алма, уявляючи, що то була не інакше, як грецька.

— Англійською! — відповів Генрі. — Заради Бога, Сливко, хіба б я рятував ту чортову русалку, якби вона балакала не по-нашому?

Перед матір’ю Алма відчувала страх і трепет, натомість батька — обожнювала. Вона любила його найбільше за все. Навіть більше, ніж поні Соамза. Її батько був колосом, а вона визирала в світ з-поміж його велетенських ніг. Супроти Генрі біблійний Бог здавався нудним і далеким. Як і Бог, Генрі не раз випробовував любов Алми — особливо після того, як відкорковував пляшку.

— Сливко, — казав він, — а побіжи-но до пристані так швидко, як тільки зможеш на своїх цибатих ногах, і подивися, чи не припливли таткові кораблі з Китаю?

Пристань була за сім миль від їхнього дому, ще й на тому березі річки. Неділя, дев’ята вечора, надворі пронизливий березневий дощ зі снігом, а Алма зістрибує з батькових колін і біжить. Слуга ловить її коло дверей і заносить назад до вітальні, інакше — у шість років, без накидки чи хоча б капелюшка, без копійки в кишені й кавальчика золота в подолі сукні — вона б, їй-Богу, виконала його просьбу.

Оце дитинство їй випало!

Алма не тільки мала сильних і розумних батьків, а й цілий маєток Білий Акр, що його могла досліджувати, як їй тільки заманеться. То була істинна Аркадія. Оце так простір для досліджень! Сам лише будинок був невичерпною скринькою чудес. У східній альтанці стояло незграбне опудало жирафи зі збентеженою, кумедною мордочкою. У передпокої лежало три гігантських ребра мастодонта, що їх викопав на поблизькому полі місцевий фермер і виміняв у Генрі за нову рушницю. Ще в будинку був бальний зал, сяючий і порожній, де колись — за перших приморозків пізньої осені — Алма знайшла колібрі, який випадково залетів знадвору й промчав повз її вухо чудернацькою траєкторією (наче блискуче малесеньке ядро з крихітної гарматки). У батьковому кабінеті жила майна — пташка, яка приїхала аж із Китаю і говорила схвильовано й красномовно (принаймні так казав Генрі), але тільки рідною мовою. Ще в домі були шкіри рідкісних змій, набиті соломою і тирсою. Полиці, заставлені коралами з Південних морів, стародавніми єгипетськими коштовностями з лазуриту й запорошеними турецькими альманахами.

А скільки там було місць, де можна було скуштувати чогось смачненького! Їдальня, вітальня, кухня, салон, кабінет, засклена тераса й веранди з затіненими альтанками. Там вони чаювали й снідали медяниками, каштанами й персиками (ще й якими персиками — з одного боку рожевими, з другого — золотистими). Взимку в дитячій кімнаті нагорі можна було пити бульйон і милуватися річкою унизу, яка виблискувала під сірим небом, наче поліроване люстерко.

Та надворі таємничих принад було ще більше. Будинок оточували величаві оранжереї з цикасами, пальмами й папороттю, обгорнутими товстим шаром чорної, смердючої дубильної кори, яка зберігала тепло. Вологість в оранжереях підтримувала шумна, грізна поливачка. У загадкових теплицях — таких спекотних, що можна було зомліти, делікатні заморські рослини відновлювали свої сили після довгих морських мандрів, а орхідеї хитрощами змушували цвісти. В оранжереях росли лимонні дерева, що їх кожного літа — наче хворих на сухоти — вивозили на вулицю на сонечко. В кінці дубової алеї причаївся невеличкий грецький храм, де можна було гратися в Олімп.

А ще в Білому Акрі була молочарня, а відразу коло неї — маслярня — звідки долинали привабливі пахощі алхімії, забобон і чаклунства. На дверях маслярні німецькі доярки малювали крейдою шестикутники, а перед тим, як переступити через поріг, бурмотали закляття. Сир не затвердне, казали вони Алмі, якщо його прокляне диявол. Коли Алма запитала матір, чи це правда, та обізвала її довірливою вівцею і прочитала довгу лекцію про те, як насправді робиться сир, — виявляється, свіже молоко вступає в цілком природну хімічну реакцію зі шматочком шлунка