Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

молодого теляти, а тоді сир кладуть у воскові форми, де він тверде при сталих температурах. Закінчивши урок, Беатрікс стерла шестикутники з дверей маслярні й вичитала доярок, обізвавши їх забобонними простачками. Втім, Алма помітила, що другого дня на дверях знову з’явилися крейдяні шестикутники. Хоч би що там було, а сир далі тверднув.

А ще довкола маєтку тягнулися незліченні акри лісистих земель — яких зумисне не обробляли — де водилися кролики, лисиці й олені, які брали їжу просто з рук. Батьки дозволяли Алмі — ні, заохочували її! — блукати лісами, пізнаючи світ природи. Вона збирала жучків, павуків і метеликів. Одного дня перед її очима велику смугасту змію живцем поглинула значно більша за неї чорна змія — від жахливого видовища, яке тривало кілька годин, неможливо було відвести погляд. Алма спостерігала, як тигрові павуки рили в землі глибокі тунелі, а вільшанки збирали з річкового берега мох і мул для своїх гнізд. Вона заприятелювала з гарненькою гусеничкою (гарненькою супроти інших гусениць) і замотала її в листочок, щоб пізніше забрати зі собою додому, але потім випадково сіла на нього і вбила свою приятельку. То був важкий удар для неї, але треба було жити далі. Ось що їй сказала мама:

— Перестань плакати — життя продовжується.

Тварини вмирають, пояснила вона. А деякі тварини, як-от вівці й корови, народжуються тільки для того, щоб вмерти. Не можна плакати над кожним. У вісім років Алма — разом з Беатрікс — уже розрізала голову ягняти.

До лісу Алма завжди вирушала в найзручнішому одязі, озброївшись спорядженням колекціонера: скляними пробірками, коробочками для зберігання, ватою і записниками. Вона гуляла в будь-яку погоду, завжди знаходячи для себе щось цікаве. Одного року хурделиця наприкінці квітня принесла зі собою дивне поєднання щебету співочих птахів і теленькання дзвіночків на санях — уже заради цього варто було вийти з дому. Алма переконалася, що нічого цікавого не знайдеш, коли ступатимеш по багнюці обережно, щоб не забруднити черевиків і подолу спідниці. Якщо вона поверталася додому з гарними екземплярами для свого гербарію, її ніколи не сварили за брудне вбрання.

Під час цих виправ Алму неодмінно супроводжував її вірний супутник — поні Соамз. Деколи вона їхала на ньому верхи через ліс, а інколи він ступав за нею слідом, як великий, добре навчений пес. Улітку йому на вуха чіпляли чудові шовкові китички, які відганяли мух. Узимку під сідло клали хутро. Кращого компаньйона для колекціонера, ніж Соамз, годі було шукати — Алма без упину з ним балакала. Для своєї господині він готовий був зробити що завгодно — тільки швидко перебирати ногами не міг. І деколи з’їдав зібрані нею екземпляри.

Дев'ятого літа, спостерігаючи за тим, як квіти розкривають і згортають свої пелюстки, Алма навчилася визначати час. Вона помітила, що козельці завжди розпускаються о п’ятій ранку, а стокротки й купальниця — о шостій. Щойно годинник вибивав сьому, розквітали кульбабки. О восьмій наставала черга курячих очок. Дев’ята: піщанка. Десята: луговий шафран. Об одинадцятій усе починало рухатися в зворотний бік. Опівдні закривалися пелюстки козельців. О першій — піщанки. О третій згорталися кульбабки. Якщо до п’ятої години — коли купальниця стуляла свої пелюстки, а вечірній первоцвіт — розкривав — Алми не було вдома з помитими руками, їй було непереливки.

Найдужче Алму цікавило, як побудований світ. Хто той головний механізм, що всім керує? Вона відщипувала в квіток пелюстки, роздивляючись, як вони влаштовані. Те ж саме робила з комахами й мертвими тваринками, які їй траплялися. Якось пізнього листопадового ранку Алма здивовано помітила в траві крокус — квітку, яку вона досі зустрічала тільки весною. Оце так знахідка! Ніхто не міг дати їй задовільної відповіді, що ці квіти собі думали, коли пробилися отак з-під землі холодної осені, безлисті й беззахисні, тоді як усе довкола поволі помирало.

— Це осінні крокуси, — сказала їй Беатрікс.

Ну так, явно й безсумнівно осінні — але навіщо вони розквітли? Вони що — дурненькі? Чи згубили лік часу? Заради яких таких важливих справ ці крокуси розпустили цвіт у перші ночі лютих заморозків? Ніхто не знав.

— Ці квіти просто так поводяться, — пояснила Беатрікс, але її відповідь Алму, на диво, не задовольнила. Коли ж донька не відступила, вона заявила:

— Не на всі запитання є відповіді.

Алму настільки приголомшила ця думка, що вона кілька годин не могла оговтатися. Глибоко вражена, вона сиділа заціпеніло й розмірковувала. Отямившись, Алма намалювала в своєму записнику таємничий осінній крокус, а поруч занотувала дату й свої запитання і заперечення. Записи велися старанно. Нотувати потрібно все — навіть те, чого не розумієш. Беатрікс навчила її завжди робити якомога точніші замальовки своїх знахідок і, при змозі, ділити їх на категорії, дотримуючись правильної класифікації.

Алмі подобалося робити ескізи, але закінчені малюнки переважно її розчаровували. Облич і тварин вона малювати не вміла (навіть метелики виглядали грізними), але з часом помітила, що непогано малює рослини. Серед її перших успіхів були доволі гарні зображення зонтичних — рослинок із порожнистим стеблом і пласким суцвіттям, які належали до тієї ж родини, що й морква. Її малюнки вийшли точні, але дівчині хотілося, щоб вони були не тільки точні, а ще й гарні. Вона так і сказала своїй матері, яка зауважила:

— Вони не мусять бути красиві. Краса заважає точності.

Під час своїх лісових прогулянок Алма, бувало, зустрічала інших дітей. Це її завжди насторожувало. Вона знала, хто ці непрохані гості, але ніколи з ними не розмовляла. То були діти батькових робітників. Маєток Білий Акр скидався на гігантського живого звіра, чиє велетенське нутро потребувало слуг — німецьких і шотландських садівників, яких батько наймав замість ледачих корінних американців, і голландських служниць, яких вимагала й на яких покладалася її мати. Домашня челядь жила в мансарді, а робітники з сім’ями — в будиночках і хатинах, розкиданих по всій території садиби. Будиночки також гарно виглядали — не тому, що Генрі переймався, щоб його робітникам затишно жилося, а тому, що терпіти не міг, як щось виглядало занедбано.

Коли Алма натрапляла в лісі на дітей, їй аж у животі хололо. Втім, вона мала свій спосіб, як пережити ці зустрічі, — вдавала, начебто нічого не відбувається. Алма проїжджала повз дітей на своєму вірному поні (який, як завше, рухався повільно й незворушно, наче холодна патока).

Проминаючи дітлахів, вона затримувала подих і дивилася просто перед себе, ані ліворуч, ані праворуч, доки ті нишпорки не лишалися позаду. Якщо вона їх не бачить, значить, їх