Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

Діти робітників ніколи не займали Алми. Скоріше за все, їм було сказано її не чіпати. Генрі Віттекера всі боялися, а значить, і його доньки теж треба було боятись. Втім, деколи Алма підглядала за дітьми з безпечної відстані. Їхні ігри були грубі й незрозумілі. Вони одягалися не так, як Алма. Ніхто з дітей не мав на плечі набору ботаніка-колекціонера й не їхав верхи на поні з яскравими шовковими китичками. Вони штурхали одне одного й кричали, не цураючись лайливих слів. Алма боялася цих дітей, як вогню. Вони часто навідувались до неї у страшних снах.

Але з нічними жахіттями все просто: треба тільки знайти Ганнеке де Ґроот, яка жила в підвалі. Інколи це допомагало й заспокоювало. Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця, управляла цілим всесвітом Білого Акру, і ця могутність наділила її духом спокою і статечності. Ганнеке спала у власних покоях біля кухні в підвалі, там, де ніколи не гас вогонь. Вона жила в хмарині теплого підвального повітря, пропахлого солониною, що звисала з кожної балки. Ганнеке мешкала в клітці — принаймні, так здавалося Алмі — бо вікна і двері в її особистих покоях були заґратовані, позаяк одна тільки Ганнеке знала, де зберігається домашнє срібло й порцеляна, і видавала платню всім слугам і робітникам.

— Я живу не в клітці, — якось виправила Алму Ганнеке, — а в банківському сховищі.

Коли Алмі не давали спати жахіття, вона збиралася з духом і вирушала в моторошну подорож темними сходами, цілих три поверхи вниз, до найдальшого закутка в підвалі, де, вчепившись за ґратки на дверях до кімнати Ганнеке, кричала, щоб її впустили. Такі виправи завжди були ризикованою затією. Деколи Ганнеке вставала й, сонна й невдоволена, відчиняла свою «клітку» й дозволяла Алмі залізти до неї в ліжко. А деколи ні. Часом вона називала Алму малою дитиною, питала, для чого та докучає старій, втомленій голландці, й відсилала дівча назад лячними темними сходами до її спальні.

Але той рідкісний випадок, коли Ганнеке таки брала її до себе, вартував тих десяти, коли її проганяли, бо тоді Ганнеке розповідала різні історії, а вона стільки всього знала! З Алминою матір’ю Ганнеке зналася сто років, відколи та ще під стіл пішки ходила. Ганнеке розповідала про Амстердам — Беатрікс ніколи про нього не згадувала. З нею Ганнеке завжди розмовляла голландською, і для Алми та мова до кінця життя уособлювала затишок, банківські сховища, солонину й безпеку.

Алмі ніколи не спадало на думку шукати вночі розради в матері, чия спальня була за стіною. Її матір мала багато здібностей, але таланту заспокоювати серед них не було. Беатрікс Віттекер не раз казала: дитина, яка вже доросла до того, щоб ходити, говорити й думати, повинна вміти — без сторонньої допомоги — заспокоюватися сама.

А ще в них були гості — нескінченна вервечка відвідувачів, які прибували до Білого Акру мало не щодня, в екіпажах, верхи на конях, човнами й пішки. Батько Алми нічого так не боявся на світі, як нудьги. Він полюбляв збирати за вечерею людей, які б його розважали, розповідали новини з усіх куточків світу й підкидали ідеї для нових справ. Генрі Віттекеру не треба було двічі запрошувати гостей — вони приходили до нього охоче і з вдячністю.

— Що більше в тебе грошей, — пояснював Генрі Алмі, — то ввічливіше з тобою поводяться. Запам’ятай собі.

На ту пору в Генрі назбиралася ціла купа грошей. У травні 1803-го він підписав угоду з чоловіком на ім’я Ізраель Велен — державним чиновником, який відповідав за постачання ліків для експедиції Льюїса й Кларка західною Америкою. Генрі зібрав для нього чималі запаси ртуті, настоянки опію, ревеню, білого маку, кореня ятеоризи, каломелю, блювотного кореня, олова, цинку й солі сірчаної кислоти — справді лікувальні властивості мали тільки деякі з цих препаратів, тоді як прибуток приносили всі. Року 1804-го німецькі аптекарі вперше виділили з опійного маку морфін, і Генрі одним з першим вклав кошти у виробництво цієї корисної речовини. Через рік він отримав контракт на поставку медичних препаратів цілому американському війську. Тепер Генрі мав деякий вплив на політичні справи і користувався довірою громадськості, тому — так! — люди охоче з ним вечеряли.

Та це в жодному випадку не були світські вечері. Віттекерів особливо не запрошували до тісного, вишуканого кола вищого товариства Філадельфії. Коли вони тільки прибули до міста, їх одного разу запросили до себе на вечерю Енн і Вільям Бінґем на розі Третьої і Смерекової вулиць, але візит не вдався. За десертом місіс Бінґем — яка поводилася так, ніби мешкала в королівському палаці Сент-Джеймс — запитала Генрі:

— А звідки походить ваше прізвище — Віттекер? Ніколи такого не чула.

— З центральної Англії, — відповів Генрі. — Походить від слова Ворвікшир.

— То Ворвікшир — ваша родинна садиба?

— Не тільки вона. Куди нас, Віттекерів, посадять, там і наша садиба.

— Але ж ваш батько, сер, досі володіє землями в Ворвікширі?

— Мій батько, мадам — якщо він ще живий — володіє двома свинями й горщиком під ліжком. Хоча дуже сумніваюся, що в нього є ліжко.

Бінґеми більше ніколи не запрошували Віттекерів на вечерю. Однак ті зовсім не переймалися. Беатрікс усе одно не подобалися розмови й вбрання світських пань, а Генрі дратувала нудьга, що панувала у вишуканих вітальнях. Генрі натомість створив власне товариство, на другому березі річки, високо на своєму пагорбі. Вечері в Білому Акрі були не змаганнями з пліток, а вправами, що розвивали інтелект і діловий хист. Якщо десь там на світі жив собі молодий сміливець, який творив незвичайні подвиги, Генрі хотів бачити його в себе за столом. Коли через Філадельфію проїжджав шанований філософ, знаний науковець чи багатонадійний винахідник, його також запрошували на вечерю. Часом навідувалися і жінки — дружини поважних мислителів, перекладачки знакових книжок, талановиті акторки, які гастролювали Америкою.

Деяким людям вечері в Генрі були не з медом. Попри те, що стіл вгинався від наїдків — устриці, біфштекс, фазани — за столом у Білому Акрі бувало незатишно. Гостей допитували, з ними сперечалися, їх провокували. Ворогів зумисне садили поруч. Під час розмов, що нагадували скоріше словесну боротьбу, ніж ввічливу бесіду, від непорушних істин і каменя на камені не лишалося. Деякі поважні персони покидали Білий Акр з відчуттям, що їм завдано щонайглибшої образи. Інші гості — розумніші, а може, просто не такі чутливі чи охочіші знайти собі патрона — виходили з маєтку з прибутковою угодою, вигідним партнерством