Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

чи бажаним рекомендаційним листом для якогось впливового бразильця. Їдальня у Білому Акрі була небезпечним ігровим полем, але перемога могла назавжди змінити життєвий шлях гравця.

Алмі дозволяли сидіти за цим столом, де точилася боротьба, відколи їй виповнилося чотири, — не раз поруч із батьком. Їй не забороняли ставити запитання — тільки питати щось розумне. Дехто з гостей був зачарований дитям. Якось один фахівець з хімічної симетрії голосно сказав:

— Ти — справжня мала енциклопедія!

Алмі назавжди запам’ятався його комплімент. Інші вчені мужі, навпаки, не звикли, щоб їх розпитувало мале дівча. Але, як зауважив Генрі, якщо деякі знамениті науковці не можуть захистити своєї теорії перед малою дівчинкою, значить, вони шахраї, і їх треба вивести на чисту воду.

Генрі вважав — і Беатрікс з ним цілком погоджувалася — що нема такої теми, яка була б надто серйозна, складна чи бентежна, щоб її не можна було обговорювати в присутності дитини. Якщо Алма не розуміла, про що мова, гадала Беатрікс, то всього лиш діставала ще один привід поглибити свої знання, щоб наступного разу не згубити нитки розмови. Беатрікс навчила Алму, що коли на думку не спадає нічого розумного, щоб сказати, треба всміхнутися до того, хто говорив останнім, і ввічливо прошепотіти:

— Прошу вас, продовжуйте.

Якщо ж Алма нудилася за столом — що ж, це нікого не цікавило. Вечорами в Білому Акрі збиралися зовсім не заради дитячих розваг (Беатрікс, звісно, стверджувала, що в житті мало що повинне робитися для дитячої розваги), і що швидше Алма навчиться годинами спокійно сидіти на стільці з твердою спинкою, уважно дослухаючись до думок, яких їй було не до снаги зрозуміти, то краще для неї.

Ось так Алма провела ранні роки дитинства, слухаючи найдивовижніші розмови — з чоловіками, які вивчали, як розкладаються людські останки; з чоловіками, які збиралися ввозити до Америки добротні бельгійські пожежні шланги; з чоловіками, які зображали потворні каліцтва; з чоловіками, переконаними, що ліки можна не тільки ковтати, а й — не менш дієво — втирати в шкіру, через яку вони проникнуть до організму; з чоловіками, які досліджували органічну матерію сірчаних джерел; і з одним чоловіком, фахівцем із легеневих функцій водоплавних птиць (за його словами, в усьому світі природи не знайти захопливішої теми — але він так марудно бурмотів за столом, що йому ніхто не повірив).

Інколи вечірні посиденьки розважали Алму. Найдужче вона любила, коли приходили актори й дослідники, які розповідали чудернацькі історії. Бували вечори напружених суперечок. Бували й такі, коли нестерпна нудьга тривала до безкінечності. Часом вона засинала за столом із розплющеними очима, не падаючи зі стільця лише через невимовний жах перед материним осудом і завдяки корсету своєї вечірньої сукні. Проте один вечір Алма запам’ятала до кінця життя — пізніше він здавався їй апогеєм її дитинства. Того вечора до них завітав італійський астроном.

Було пізнє літо 1808 року. Генрі Віттекер придбав новий телескоп. Крізь добротні німецькі лінзи він милувався нічним небом, але розумів, що нічогісінько не тямить серед небесних світил. Він знався на зірках так, як знається кожен моряк, себто доволі добре, але з найновішими дослідженнями знайомий не був. На ту пору астрономія рухалася вперед семимильними кроками, і Генрі щораз частіше переконувався, що нічне небо стає для нього ще однією бібліотекою, з якої він ні слова не вміє прочитати. Тому коли Маестро Лука Понтесіллі, славетний італійський астроном, приїхав до Філадельфії, щоб виступити на засіданні Американського філософського товариства, Генрі заманив його до Білого Акру, влаштувавши бал на його честь. Подейкували, що Понтесіллі — великий прихильник танців, тож Генрі подумав, що він не зможе відмовитися від запрошення на бал.

Віттекери ще ніколи не влаштовували такої грандіозної затії. Пополудні до будинку прибули найкращі в Філадельфії кухарі — негри в накрохмалених білих строях — і взялися складати пірамідки безе й змішувати різнобарвні пунші. По всьому маєтку розставили панно з тропічних квітів, які досі ніколи не покидали запашних оранжерей. Раптом у бальній залі з’явився цілий оркестр — похмурі музиканти тинялися туди-сюди, налаштовуючи інструменти й нарікаючи на спеку. Алму відмили й затиснули в білосніжні криноліни, а вихор неслухняного рудого волосся пов’язали атласним бантом завбільшки як ціла її голова. Прибули гості — напудрені, закутані в хвилі шовку.

Стояла спека. Сонце пражило весь місяць, але той день видався найспекотнішим. Передбачивши незручності, пов’язані з погодою, Віттекери вирішили почати бал о дев’ятій, коли сонце вже зайшло, але в повітрі ще відчувалася нестерпна спека. Зала швидко перетворилася на задушливу, вологу оранжерею, в якій розкошували тропічні рослини, та аж ніяк не запрошені дами. Знеможених музикантів заливав піт. Спраглі свіжого повітря, гості висипали надвір — походжали верандами, опиралися на мармурові статуї, даремно сподіваючись, що камінь поділиться з ними своєю прохолодою.

Щоб утамувати спрагу, гості випили значно більше пуншу, ніж збиралися. Нічого дивного, що всі забули про стриманість — усіх поглинув дух легковажного шаленства. Музики облишили бальні церемонії й заграли жвавих мелодій на широкому моріжку. На вулицю винесли лампи й ліхтарі — довкола гостей закружляли миготливі тіні. Чарівний італійський астроном спробував навчити джентльменів з Філадельфії простеньких неаполітанських танцювальних кроків і покружляв у танці з усіма дамами — всі визнали його кумедним, сміливим, цікавим. На втіху гостям він навіть запросив до танцю негритянських кухарів.

Того вечора Понтесіллі мав прочитати лекцію про еліптичні орбіти й швидкість обертання планет, представивши детальні ілюстрації і розрахунки. Але в якийсь момент від цієї ідеї відмовилися. Хіба ж зможе таке розшаленіле товариство спокійно висидіти серйозну наукову лекцію?

Алма так ніколи й не дізнається, чия то була ідея — Понтесіллі чи її батька, але відразу після півночі зійшлися на тому, що славетний італійський маестро космології відтворить модель Всесвіту на великому лужку в Білому Акрі, використовуючи за небесні тіла самих гостей. Модель вийде не зовсім точного масштабу, заявив захмелілий італієць, але вона принаймні дасть дамам уявлення про життя планет і їхні взаємостосунки.

З удавано серйозним і водночас грайливим настроєм, Понтесіллі поставив Генрі Віттекера — Сонце — посередині моріжка. Відтак вибрав ще кількох джентльменів, які уособлювали планети, що розходилися на всі боки від свого господаря. На втіху всіх гостей, Понтесіллі обрав на ці ролі чоловіків, найбільш подібних до планет, що їх вони представляли. Так, крихітного Меркурія зображав миршавий, але поважний торговець зерном із Джермантауна. Позаяк Венера й Земля були майже однакові за розміром, але більші за Меркурій, Понтесіллі вибрав на ролі цих планет братів із Делавера