Роман Олегович Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

дивізійники нарахували на полі бою тіла 17 загиблих партизанів і ще додали у звіті, що частину вбитих партизани вивезли на санях. З іншого боку, Длябога написав, що партизани забрали з собою усіх вбитих та поранених, хоча він просто міг і не побачити тіл. Трофеями стали кілька возів, навантажених сідлами та магазинами до кулеметів, 13 коней. Ще 5 коней були вбиті під час бою[113]. Зовсім інші дані про партизанські втрати навів Роман Долинський, збільшивши їх у кілька разів. Так, за його споминами, загальні втрати партизанів склали 700 осіб, з яких половина — вбитими та пораненими, а в полон було захоплено близько 200 партизанів[114]. Оскільки ніде більше подібні дані не фігурують, то, найімовірніше, Долинський залічив до полонених партизанів місцевих мешканців. Загалом вказана Долинським загальна кількість партизанських втрат видається нам невиправдано завищеною і жодної критики не витримує.

Із Хмеліка партизани пішли на північ, у район на схід від Білгораю, покривши за ніч кілька десятків кілометрів.

Десь о четвертій ранку до Хмеліка вийшов 1‑й батальйон 4‑го поліційного полку СС, що мав наказ прийти на допомогу в цей район ще до 16-ї години 4 березня, але затримався в дорозі.

Тим часом уранці 5 березня інший партизанський загін атакував Білгорай з півночі, з району Фрамполя. Один із партизанських командирів С. Тутученко згадував, що Білгорай був відбитий з боєм[115], хоча, найімовірніше, великого бою в місті не було і все обійшлося коротким зіткненням, на зразок подій у Тарнограді. Після цього бойова група була змушена терміново вирушити на Білгорай.

Розділ шостий. Дії в районі Тарноград — Білгорай

Тим часом загальна операція зі знищення партизанів тривала. Після бою за село Хмелік бойова група перегрупувалася в Тарнограді, розділившись на дві підгрупи. Перша підгрупа — «А», перебувала під командуванням ваффен–гауптштурмфюрера Івана Ремболовича і складалася із саперної роти, протитанкового взводу та піхотної роти оберштурмфюрера СС Герберта Шнеллера, що її було передано з батальйону Бріштота. Підгрупа рушила на північний захід у напрямку Уланова, де за отриманим радіоповідомленням партизани організували сильний опорний пункт. Усі інші підрозділи бойової групи (штаб, батальйон Бріштота та відділ кавалеристів Долинського) утворили другу підгрупу — «Б», яка прямувала на Білгорай.

Будівля однієї з німецьких установ у Білгораї

До мосту через річку Танев підгрупа «Б» ішла доволі швидко і без перешкод. Однак біля мосту виникла затримка, бо переправлятися по ньому можна було лише частинами і дуже повільно, оскільки зведена була лише половина мосту. Спершу пройшли вози обозу, потім дуже обережно — артилерійські гармати. Тоді рушили штурмові гармати, які для цього мосту були заширокі та виступали своїми гусеницями по кілька сантиметрів з кожного боку. Проте німецькі водії впоралися з цим завданням на відмінно і за годину, крок за кроком, усі самохідки перейшли міст. Усього перехід через річку зайняв у бойової групи понад дві години.

Під час переправи штаб Байєрсдорфа отримав термінове радіоповідомлення, що партизанська група, яка вирушила в напрямку Уланова, зіткнулася з резервною частиною Вермахту, що проходила вишкіл на цій території, і тому повернула на північ. Відразу всім стало зрозуміло, що цей партизанський загін спробує проскочити на захід попри Білгорай та завернути на Щебжинецьке плоскогір'я. Байєрсдорф та його штабісти вважали, що там цей загін приєднається до іншого загону, і що там, найімовірніше, перебуває і партизанський командир.

Саме тому відразу за мостом батальйон Бріштота відділився від основних сил та почав рух на північний схід, у напрямку Звєжинєц (за яким починається Щебжинецьке плоскогір'я), маючи завдання пройти східний масив Білгорайських лісів та зайняти район на південно-східному схилі від Білгорая.

Своєю чергою, Долинський отримав наказ зі своїм кавалерійським відділом проскочити лівобережний масив Білгорайських лісів і наздогнати підгрупу Ремболовича, щоб спрямувати її на північ, у бік Білгорая, під яким підгрупа мала зайняти позиції поблизу Фрамполя, з північно–західного боку, паралельно до батальйону Бріштота. Враховуючи небезпечний терен та невизначену ситуацію, кавалеристи мали супроводжувати підгрупу Ремболовича до місця призначення і лише потім повернути до Білгорая, куди на той момент уже мав прибути штаб Байєрсдорфа.

Усі інші частини групи — штаб, штабові підрозділи, артилерія та обози рушили в напрямку на Білгорай, що його без перешкод і досягли цього самого дня, оскільки жодних партизанів тут уже не було.

Таким чином, 5 і 6 березня батальйон Бріштота разом з підрозділами 1‑го батальйону 4‑го поліційного полку СС, 2‑го батальйону 5‑го галицького добровольчого полку СС за підтримки двох самохідних гармат переслідували партизанські загони Вершигори та спробували оточити їх у районі селища Кособуди (на схід від міста Звєжинєц). Проте щільно блокувати супротивника не вдалося. Ось як про ці події згадувалося в радянських дослідженнях: «6 березня 1944 року підрозділи партизанської дивізії розташувались в селах Кособуди, Заріччя та Верховина. На світанку в цей район вийшли частини нідерландської дивізії СС «Вікінґ», 14-ї дивізії «Галичина» і 8-ї дивізії СС Роммеля, оточили село і спробували знищити партизанів. Допоміг 57-річний поляк Станіслав Сажинський із села Кособуди. З настанням темряви він провів колону партизанів по лісовому та пагорбистому маршруту й тим самим врятував їх від великих втрат»[116]. Про те, що жодних дивізій СС там не було і не могло бути, ми вже згадували вище, але факт спроби оточення партизанської дивізії Вершигори підтверджується і німецькими джерелами. Хай там як, партизани зуміли вирватися з оточення і почали відступ на північний схід у напрямку Південного Бугу. Тобто у повній відповідності до прийнятої Наумовим та Вершигорою тактики маневрування між районами, щоб не дати німцям змоги зосередити сили.

Партизани дуже непокоїли німецьку владу в Білгораї. На світлині — встановлений в Білгораї німцями спеціальний щит з попередженням: «Партизанська загроза. Не пересувайтесь на самоті. Тримайте зброю напоготові''

Тим часом увечері 5 березня Долинський наздогнав групу Ремболовича, після чого підгрупа «А» разом із кавалеристами розпочала спільний марш у вказаному напрямку. Цей перехід зайняв два дні. За споминами Долинського, між ваффен–гауптштурмфюрером Ремболовичем та оберштурмфюрером СС Шнеллером, старшим німецьким офіцером у підгрупі, який мав звання нижче, ніж Ремболович, постійно спалахували сутички та конфлікти й іноді йому навіть доводилося виступати посередником для зняття напруження. Це твердження Долинського підтверджує і Ярослав Овад, який якраз служив під командуванням Шнеллера: «Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусив слухати накази одного зі старшин — українця. І то від