Роман Олегович Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

може бути небезпечним. Нам незнана сотня помаршувала від нас наліво, де зайняла бойові позиції. Ми довідалися, що ця сотня має охороняти наше ліве крило в час нашого наступу на село»[105].

Однією з центральних точок оборони партизанів був хутірський вітряк на горбі великої поляни, на якому були встановлені два кулемети. Кулеметний вогонь з вітряка (за словами Долинського, партизани «немилосердно сікли вогнем, не даючи змоги піхоті підвести голову для форсу») суттєво затримав наступ піхоти, і тривалий час дивізійники намагалися знешкодити ворожі вогневі точки. За згадкою Долинського (який особисто в цьому бою участі не брав), ситуацію врятував Микола Палієнко, який «зняв з позиції одну гармату, підтягнув її на віддаль зору вітряка та трьома стрілами особисто скосив вітряк, як билину»[106]. Цікаво, що артилерист Михайло Длябога нічого не згадує ні про участь Палієнка в цьому бою, ні про те, що його гармати стріляли по вітряку. Це не дивно, оскільки всі свідчення показують, що артилерійські гармати якраз по вітряку і не стріляли, а події тут розвивалися дещо по–іншому. Стрілець із роти Шнеллера Ярослав Овад згадував: «Ми… мали вогнем допомагати наступаючій піхоті. Село було за два кілометри від нас, а на краю стояв вітряк. З нього сипались на нас постріли з важких скорострілів. Ми тоді мали змогу і приємність використати автоматичну стрільбу. Встановивши лівий і правий «бегреценг», вистріляли ми на цей вітряк кілька скриньок амуніції. При цьому наш стрілець другий номер Заплітний був поранений в ногу. Це вперше я побачив пораненого на полі бою. Його зразу забрали назад, а я, будучи третім номером, перебрав за нього лафет від скоростріла. Коли наша піхота йшла лавою в наступ, з'явилися дві штурмові гармати, які стріляли по цілях в селі, а коли ми думали, що треба найбільше їх, вони повернулись і поїхали назад. На нас це справило погане враження, дуже пригноблююче. Ми справді не знали, що вони мусять від'їхати для поповнення амуніцією. На жаль, вони більше не показувалися. Може, тому, що вже смеркалося і їх легко було пошкодити»[107].

Лев Стеткевич так само залишив спогади про цей бій: «Наша протитанкова чота приблизилася до вітряного млина перед цим населеним пунктом. Більшовики підпустили нас на віддаль приблизно 70–80 м до млина. Раптом вони відкрили сильний вогонь зі скорострілів. Чути було голоси «за Сталіна, за Родіну, брат на брата йдьот!» Сніг був глибокий і відходити по відкритому полю було досить важко. Мусіли залишити вбитих і поранених. Однак тут прийшли на допомогу дві штурмові самохідки, що відкрили сильний артилерійський вогонь. Ми знову рушили у наступ. Партизани відступили до лісу»[108].

Володимир Кецун, який також служив під командою Шнеллера, про цей бій згадував таке: «Нарешті ми помарширували під верх горба попри позицію гармат. Ми отримали наказ розійтися в розстрільну — широку бойову позицію з широким відділенням поміж вояками з метою швидкого наступу вділ горба, на якому не було жодного природного прикриття. Наліво від нас зайняла позицію друга сотня. Далі наліво був ліс, а в самій долині — село. Нараз почали стріляти гармати, а ми отримали наказ йти вперед до села. Від нас, направо, в напрям села пішло кілька черг зі скоростріла. Нарешті партизани, що були в селі, почали стріляти в напрямі наших обох наступаючих сотень. Як я почув перший свист куль наді мною, я ніколи не падав на землю так скоро, як тоді. Уша (загальноприйняте скорочення від звання унтершарфюрер СС. — Авт.) підійшов до мене і сказав, що тоді, як я почую свист куль, їх можна ігнорувати, бо кулю, призначену для мене, я не почую. По кількох стрілах, скоростріли сотні наліво від нас замовкли. Ми довідалися пізніше, що в їхніх скорострілах замерзла вода і вони затялися (це були кулемети MG‑08, різновид кулемету «Максим». — Авт.). Нам пощастило, бо ми якраз дійшли до греблі, ймовірно дорога, яких 200 метрів перед селом, що дало нам природню охорону від куль. Ми мали тільки одного пораненого, який стогнав від болю. Як прикриття наступаючій сотні, ми склали наші три скоростріли на лафети і розпочали сильний вогонь на село. Партизани перестали стріляти, наша сотня зайняла село без жодних проблем. Ми, розібравши наші скоростріли, злучилися з нашою переможною сотнею. Партизани, побачивши, що ми є засильні для них, скоро відступили до недалекого другого села. Для забезпечення свойого відступу, вони залишили кількох своїх вояків, які нас стримували вогнем»[109].

Для багатьох дивізійників бій за село Хмелік став першим бойовим хрещенням. Вояк з роти Шнеллера Роман Припхан після війни згадував: «Ми наступали на якесь село, яке зайняли партизани. Крім вогню, і крисів, і скорострілів, партизани стріляли ще з якоїсь гарматки. Гарматні стрільна голосніше свистали, ніж інші постріли. Це було для мене дуже страшне, бо я чомусь думав, що кожне стрільно летить на мене… Я зарився у брудній борозні, і треба було мені доволі часу, заки я призвичаївся до того ефекту і врешті потягнувся за іншими вояками»[110].

Дивізійник Роман Припхан. Його перший бій відбувся під Хмеліком. У майбутньому він закінчив юнкерський вишкіл та став офіцером. Але його фото у військовій формі, на жаль, не збереглося

Загалом бій тривав понад 5 годин, і обидві сторони не жаліли боєприпасів. Близько 20:00 партизани відступили через Осухи і сховалися в темряві, а дивізійники зайняли село Хмеліки. Відразу були виставлені охоронні кордони, щоб уникнути нічного нападу, та проведені роботи з пошуку мін та їх розмінування. Овад згадував: «Коли партизани знову втекли, ми повернулися в село. У стодолі поставили два скоростріли на лафети і стрільці, за винятком сторожі, полягали спати. Сторожа змінювалася через кожні дві години. Прийшла і моя черга. Мушу сказати, що було якось моторошно, бо поруч були великі темні ліси і весь час перекрикувалися сови. А може, це партизани перекликалися такими сигналами? Вдивлявся я в ліс і мені здавалося, що все хтось підходить, але нічого не було. Світанок ми зустріли з полегшенням»[111].

Під час бою загинуло двоє та було поранено шестеро вояків бойової групи, серед яких вказаний ваффен–оберштурмфюрер Юрій Черкашин. Його евакуювали в лазарет, стосовно інших поранених М. Длябога вказав, що вони повмирали впродовж наступних 24 годин[112] (що нам видається недостовірним). 2‑й батальйон 5‑го галицького добровольчого полку СС втратив чотирьох вояків пораненими (з яких один важко (підірвався на міні), а троє — легко). Після бою