Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

швидкоплинне, те легковаге. Насправді існує лише те, що, здійснившись одного разу, здійснюватиметься незліченну кількість разів. Чи все навпаки? Може, лише неповторне має значення? Чи не надає кожному життю його неповторного сенсу лише те, що ніколи не повториться у часі? Готових відповідей на ці запитання в нас немає. Ми шукаємо їх у наших мандрівках крізь час без надії віднайти їх. Contra spem spero. Без надії сподіваюсь, як казала Леся Українка. Втім, самі ці пошуки та мандрівки й надають сенсу нашому існуванню. Та ми можемо подорожувати часом, лише перебуваючи в теперішньому. Адже лише теперішнє є для нас справжнім і дійсним. Теперішнє — це кабіна машини часу, перебуваючи в якій, ми рухаємося нашим минулим і майбутнім.

Мінливі цінності чи цінність мінливості

Мене тішить і водночас засмучує образ французького філософа Дені Дидро з фільму Ґабриеля Аґійона «Розпусник», який він зняв за однойменною п’єсою Ерика-Емануеля Шміта. Великий вільнодумець пише для енциклопедії статтю про мораль, розриваючись між обожненням вільного кохання і строгістю у вихованні власної чотирнадцятирічної доньки, яка вже прагне скуштувати те, що так несамовито й необережно пропагує її нещасний геніальний батько. У цьому сюжеті — споконвічна екзистенційна драма людини.

Ми завжди знищуємо цінності попередніх поколінь і створюємо їх для поколінь прийдешніх.

Переоцінка всіх цінностей Фридриха Ніцше — це лише фортель, викрутас, трюк інтелектуального факіра, який намагається магічним жестом здійснити нездійсненне: зруйнувати старі цінності, замінивши їх новими, марно сподіваючись на те, що для нащадків ці нові цінності не перетворяться на старі, які, за логікою самого Ніцше, мають бути зруйновані. Не варто забувати, що німецький філософ проголосив не смерть Бога, а смерть старого бога, замінити якого має новий. Але, як кажуть, усе нове — це добре забуте старе. Нове приречене стати старим, а старе може виявитися новим — ось іронічна логіка історії, що проступає крізь наївні захопливі зойки про невпинний поступ. Сам Ніцше говорить про вічне повернення. Ця ідея обертає будь-який радикалізм щодо минулого проти самого себе. Що радикальніше ми заперечуємо минуле, то радикальніше майбутнє заперечуватиме нас і наше заперечення нашого минулого. Та чи повертає заперечення заперечення до того, що заперечувало перше заперечення? Якщо вірити Геґелю, то ні. Заперечення заперечення об’єднує обидва заперечення і синтезує щось нове. Це нагадує життя Сабіни з роману Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Її шлях є шляхом зради. Спершу зради патріархально-комуністичного світу батьків заради богемного чоловіка, потому втеча від набридлого чоловіка, що, втім, не повернула її до світу батьків, а вела далі від зради до зради, від нового до ще новішого, аж поки сама новизна перетворилася на щось застаріле. Але якщо новизна може стати звичною, то це не означає, що звичне старе може без змін залишитися з нами.

Старе не повернеться. Старі цінності, колись знехтувані, зникнуть у бездонній вирві часу. Намагання відродити їх через заперечення їх заперечення створять щось неочікуване й неймовірне, а деколи навіть жахливе. У новелі «Раґнарьок»[15] Хорхе Луїс Борхес розповідає про свій сон. У ньому він із колегами з факультету філософії і літератури стає свідком повернення великих поганських богів сивої давнини, яких тривалий час переслідували християнство й іслам. Попервах інтелектуали зустрічають богів оваціями, але потім із жахом розуміють, що «вони підступні, тупі й жорстокі, як старі хижі звірі, і якщо ми боятимемося їх або співчуватимемо їм, вони знищать нас»[16]. Сторіччя переслідувань призвели до їхньої деґрадації та виродження. Сон закінчується тим, що вчені вихоплюють пістолети і з насолодою вбивають богів.

Перед нами знову Ніцшева метафора філософа, який убиває Бога. І хоча Ніцше йдеться про християнського Бога, а Борхесу про поганських богів, їх об’єднує глибинний сенс, глибина якого має декілька рівнів. Перший із них задано протистоянням розуму і віри. На цьому рівні раціональна аргументація знищує ірраціональні образи віри. Але на глибшому рівні розумній вірі в Бога-творця протистоїть ірраціональне тяжіння до життєдайного хаосу. Застигла гармонія розуму уособлює смерть. Мінливий хаос чуттєвості чи вольового пориву втілює життя. У ранньому творі «Народження трагедії з духа музики» Ніцше пише про те, що наша людська культура має два витоки: гармонію Аполона й хаос Діоніса. Та чи завжди розум консервативно стійкий, а чуттєвість і воля революційно мінливі? Ми переходимо на наступний рівень, де чуттєвість рабськи прикута до своїх об’єктів: погляд — до візуального образу, слух — до звуку, дотик — до тактильного предмета, нюх — до запаху, а смак, даруйте за тавтологію, прикутий до смаку. Воля ж у вигляді бажання прикута до об’єкта бажання. Натомість розум вільний у грі з власними ідеями. Чуттєвість — заручниця об’єктів чуттєвої насолоди, воля — заручниця об’єктів бажання, які, якщо вірити Луїсу Бунюелю, бувають вельми темними[17]. Насолода розуму — продукт гри його уяви. Проте не варто забувати, що сутінки розуму породжують чудовиськ.

У цьому сенсі показовим є один із перекладів назви американського фільму «Beautiful Mind» (дослівно «Блискучий розум»), а точніше її «переспів» «Ігри розуму»[18]. Блискучий розум геніального науковця в цьому фільмі не тільки відкриває математичні закони, які уможливлюють економічну діяльність, але й через гру уяви породжує чудернацькі галюцинації, які перетворюють його життя на суцільний жах. Науковцеві вдається вирватися із цього жаху, коли він усвідомлює, що одна з його постійних галюцинацій, дівчинка-підліток, упродовж довгих років не дорослішає, тобто не змінюється. Світ божевілля застигнув незмінним, натомість реальний світ стало змінює вигляд. Реальні люди старіють і вмирають, речі стають непридатними, значущі для нас цінності трансформуються, а інколи їм на зміну приходять нові.

Може, в цій мінливості й полягає головний принцип усього живого. Всі цінності мінливі, незмінна лише цінність мінливості, тобто самого життя, адже життя — це нескінченна низка змін.

Утім, у будь-якій зміні все-таки має залишатися щось незмінне, а саме те, про зміну чого ми говоримо. Інакше йшлося би не про зміну чогось, а про невпорядковане нагромадження абсолютно різнорідного. Людина народжується, дорослішає, старішає і вмирає, але протягом усього життя залишається тією самою людиною, що й дає нам підставу говорити, що це саме вона народжується, дорослішає, старішає і вмирає. Культура зароджується, переживає власний розквіт і або безповоротно гине, або дає життя іншій культурі. Однак, зазнаючи всіх цих змін, вона залишається саме цією культурою.

Тут ключовою для нас буде одна з найулюбленіших метафор того ж Борхеса — метафора землероба й вершника. Культуру створюють осілі миролюбні землероби, але при цьому кожна культура як ковток свіжого повітря, як руйнівної,