Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він так. Але я зазвичай їжджу першим — якщо це можливо, то в сусідньому купе з містером Ретчеттом. Більшу частину багажу він залишає в моєму купе, тож у будь-який час може легко дістатися до нього чи до мене. Але цього разу всі місця в першому класі були заброньовані, за винятком одного, яке він і взяв собі.
— Розумію. Дякую вам, містере Макквіне.
Розділ третій
Свідчення камердинера
Американця змінив англієць із блідим невиразним обличчям, якого Пуаро помітив ще напередодні. Він ввічливо стояв, чекаючи. Пуаро жестом запропонував йому сісти.
— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?
— Так, сер.
— Ваше ім’я?
— Едвард Генрі Мастерман.
— Ваш вік?
— Тридцять дев’ять років.
— Домашня адреса?
— Фраер-стрит 21, Клеркенвелл.
— Ви чули, що вашого господаря вбили?
— Так, сер. Жахливий випадок.
— Скажіть мені, будь ласка, о котрій годині ви востаннє бачили містера Ретчетта?
Камердинер задумався.
— Своїми словами розкажіть мені, що саме сталося.
— Я, як звичайно, зайшов до містера Ретчетта і виконував його побажання.
— Що точно входило у ваші обов’язки?
— Складати або вішати його одяг, сер. Класти у воду його зубний протез і дивитися, чи в нього є все, що потрібно на ніч.
— Він поводився так, як і зазвичай?
Камердинер задумався.
— Ну, сер, гадаю, він був засмучений.
— У якому сенсі засмучений?
— Через листа, що читав. Він запитав мене, чи то я приніс його в купе. Звичайно, я сказав йому, що нічого такого не робив, але він вилаяв мене і чіплявся до всього, що я робив.
— Це було незвично?
— О ні, сер, він міг легко розлютитися, усе залежало від того, що його засмучувало.
— Ваш господар колись приймав снодійне?
Доктор Константін нахилився трохи вперед.
— Завжди, коли подорожував потягом, сер. Він сказав, що інакше не міг заснути.
— Ви не знаєте, що саме він приймав?
— Сер, я цього точно не можу сказати. На пляшечці не було жодного напису. Просто «Снодійне, приймати перед сном».
— Він приймав його минулого вечора?
— Так, сер. Я налив трохи у склянку і поставив на туалетний столик.
— Тобто ви власне не бачили, як він його приймає?
— Ні, сер.
— Що було далі?
— Я спитав, чи потрібно ще щось зробити, і уточнив містера Ретчетта, коли зайти до нього вранці. Він попросив не турбувати, допоки сам не подзвонить.
— Це для нього звично?
— Цілком звично, сер. Зазвичай він дзвонив провіднику, а потім, коли був готовий вставати, кликав мене.
— Він зазвичай вставав рано чи пізно?
— Сер, це залежало від його настрою. Іноді він вставав до сніданку, іноді міг не вставати аж до обіду.
— Тож ви не хвилювалися, коли зранку ніхто вас не покликав?
— Ні, сер.
— А ви знали, що ваш господар мав ворогів?
— Так, сер.
Чоловік говорив абсолютно безпристрасно.
— А звідки ви це знали?
— Сер, я чув, як вони з містером Макквіном обговорюють деякі листи.
— Мастермане, ви були прихильні до вашого працедавця?
Обличчя Мастермана стало, якщо це можливо, ще більше невиразним, аніж зазвичай.
— Я б не сказав, сер. Він був щедрим.
— Але ви не любили його?
— Сер, я краще скажу, що я не дуже люблю американців.
— Ви коли-небудь були в Америці?
— Ні, сер.
— Ви не пригадуєте, чи читали в газетах про випадок викрадення дитини Армстронґів?
Щоки чоловіка порожевіли.
— Так, сер. Маленька дівчинка, так? Це жахливо.
— Чи знаєте ви, що ваш працедавець, містер Ретчетт, був головним організатором цього викрадення?
— Ні, справді, сер. — У тоні камердинера вперше прозвучали теплі нотки. — Я ледве можу в це повірити.
— Тим не менше це правда. Тепер перейдемо до ваших дій минулого вечора. Ви ж розумієте, це формальність. Що ви робили, коли вийшли від працедавця?
— Я сказав містеру Макквіну, що господар його кличе. Потім я пішов до свого купе й читав.
— Ваше купе це?..
— Наприкінці другого класу, сер. Поруч із вагоном-рестораном.
Пуаро дивився на свій план.
— Я бачу… І яка у вас полиця?
— Нижня, сер.
— Тобто номер 4?
— Так, сер.
— У вас є сусід?
— Так, сер. Кремезний італієць.
— Він говорить англійською?
— Ну, своєрідною англійською, сер, — відповів камердинер благальним тоном. — Наскільки я розумію, він був у Америці — у Чикаго.
— Ви спілкувалися?
— Ні, сер. Я волію читати.
Пуаро усміхнувся. Він уявив собі цю сцену — дебелий балакучий італієць і відверта зневага, яку випромінював лакей.
— І що, дозвольте запитати, ви читаєте? — поцікавився він.
— Зараз, сер, я читаю «Бранець кохання» місіс Арабелли Річардсон.
— Хороша книжка?
— Як на мене — досить захоплива.
— Ну, продовжимо. Ви повернулися у своє купе й читали «Бранця кохання», а до котрої години?
— О десятій тридцять, сер, італієць захотів спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжка.
— І потім ви лягли й заснули?
— Сер, я ліг, але не заснув.
— Чому ви не спали?
— Сер, у мене болів зуб.
— Ой-ой-ой, це боляче.
— Дуже боляче, сер.
— Ви щось випили?
— Я наніс трохи олії гвоздики, сер, вона полегшила біль, але заснути я не зміг. Я увімкнув світло над головою і продовжував читати, щоби хоч трохи відволіктися.
— Ви взагалі не спали?
— Так, сер, я задрімав близько четвертої ранку.
— А ваш сусід?
— Італієць? О, та він хропів.
— Уночі він не виходив із купе?
— Ні, сер.
— А ви?
— Ні, сер.
— Ви що-небудь чули вночі?
— Сер, не думаю. Тобто нічого незвичайного. Потяг стояв, і було дуже тихо.
Хвилину чи дві Пуаро мовчав, потім сказав:
— Думаю, тут більше нема чого додати. Ви можете пролити світло на трагедію?
— Боюся, що ні. Вибачте, сер.
— Ви не знаєте, між вашим господарем і мсьє Макквіном були якісь сварки чи непорозуміння?
— О, ні, сер. Містер Макквін дуже приємний джентльмен.
— Де ви працювали, перш ніж почали працювати в мсьє Ретчетта?
— У сера Генрі Томлінсона, сер, Ґросвенор-сквер.
— Чому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство у «Східному експресі»», після закриття браузера.